Вогнем і мечем - Страница 100

100

Слухаючи послання, самі посланці дивувалися, бо, що міститься в листі, не знали, вважаючи, що скоріше за все – образи та зухвалі випади, та не прохання. Їм було зрозуміло, що Хмельницький не бажав ставити все на карту, маючи противником такого уславленого войовника, і, замість того щоб піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, оскільки князя боявся; смиренням збивав із пантелику, очікуючи, як видно, що княжі сили в походах і численних сутичках із окремими ватагами порідіють. Посланці тому принишкли ще дужче і під час читання уважно стежили за лицем Яреми – чи не вгадають, часом, смерті своєї. І хоча, їдучи сюди, були до неї готові, зараз охопив їх страх. А князь слухав спокійно, лиш іноді повіки опускаючи на очі, немов бажаючи приховати громи, що таїлись у погляді, і було цілком зрозуміло, що стримує він у собі страшний гнів. Коли було дочитано листа, він не обмовився з посланцями жодним словом, а звелів Володийовському вивести їх і утримувати під вартою, сам же, звернувшись до полковників, сказав таке:

– Велика хитрість цього ворога, тому що або хоче він цим листом приспати мене, щоб на приспаного напасти, або ж у глиб Речі Посполитої задумав податися, де укладе договір, прощення від забарних станів і короля дістане, а сам таким чином опиниться в безпеці, адже, коли б я захотів його потім воювати, тоді б уже не він, а я чинив усупереч волі Речі Посполитої та визнаним був би бунтівником.

Вурцель просто за голову схопився.

– O vulpes astuta!

– Що ж у такому разі порадите робити, вельмишановні панове? – сказав князь. – Говоріть сміливо, а я вам потім свою волю оголошу.

Старий Зацвілиховський, який давно вже, залишивши Чигирин, приєднався до князя, сказав:

– Нехай же все станеться з волі вашої княжої ясновельможності, але якщо дозволено мені дати пораду, то скажу я, що з властивою вашій княжій ясновельможності прозірливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; тому вважаю я, що, не взявши цього листа до уваги, але убезпечивши спершу княгиню, слід іти за Дніпро й починати війну, перш ніж Хмельницький устигне хоч якісь договори укласти. Ганьба воно і безчестя для Речі Посполитої – такі insulta залишати безкарними. При цьому, – тут він звернувся до полковників, – хочу знати й ваші міркування, своє безпомилковим не вважаючи.

Стражник обозний, пан Олександр Замойський, брязнув шаблею.

– Ваша милість хорунжий, senectus вашими вустами говорить і sapientia. Голову треба одірвати цій гідрі, поки вона не розрослася й нас перша не пожерла.

Решта полковників воліли не висловлюватись, але почали за прикладом пана стражника і брязкати шаблями, і сопіти, і зубами скреготіти, а Вурцель узяв слово і сказав таке:

– Ясновельможний князю! Образа воно навіть вашій княжій ясновельможності, що зазначений злодій писати до вашої княжої ясновельможності наважився, бо тільки кошовий отаман уповноважений уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, законну й визнану, і навіть курінні привласнити собі права на це не можуть. Але ж він є гетьман самозваний, який не інакше як тільки розбійником вважатися може, що пан Скшетуський похвально врахував, коли листів його до вашої княжої ясновельможності брати не захотів.

– Так я і думаю, – сказав князь. – А позаяк самого його я дістати не можу, тому він в особах своїх посланців покараний буде.

Сказавши це, князь звернувся до полковника татарської корогви:

– Ваша милість Вершулл, звеліть же своїм татарам козаків цих обезглавити, а для верховоди палю вистругати й без зволікання на палю цю його посадити.

Вершулл схилив свою руду як вогонь голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, що князя зазвичай стримував, склав, ніби для молитви, руки і у вічі йому благально втупився, намагаючись угледіти в них милосердя.

– Знаю я, ксьондзе, про що ви піклуєтеся, – сказав князь-воєвода, – але так воно має бути. Це необхідно з огляду на жорстокості, котрі вони там за Дніпром чинять, і заради гідності нашої, і заради блага Речі Посполитої. Треба, щоб доведено було, що є хтось, хто ще верховоду цього не страшиться і трактує його як розбійника, що хоч і пише смиренно, та діє зухвало, а на Украйні мовби удільний князь поводиться і таку біду Речі Посполитій приносить, якої вона давно вже не зазнавала.

– Ясновельможний князю, він Скшетуського, як пише, відпустив, – нерішуче сказав священик.

– Дякую ж вам од імені нашого офіцера, що його з зарізяками рівняєте. – Тут князь нахмурив брови. – Все! Досить про це. Бачу я, – продовжував він, звертаючись до полковників, – що ви, добродії мої, всі sufragia на користь війні подаєте. Така й моя воля. Тому підемо на Чернігів, збираючи по дорозі шляхту, а біля Брагина переправимося, після чого нам доведеться на південь рушати. А тепер – у Лубни!

– Помагай Господи! – сказали полковники. У цю хвилину відчинилися двері, а в них з’явився Розтворовський, намісник волоської корогви, висланий два дні тому з трьомастами шаблями у розвідку.

– Ясновельможний князю! – вигукнув він. – Бунт поширюється! Розлоги спалено, у Василівці корогву поголовно перебито.

– Як? Що? Де? – почулося зусібіч.

Але князь кивнув рукою, всі змовкли, а він запитав:

– Хто це вчинив? Бандити чи військо яке?

– Кажуть, Богун.

– Богун?

– Так точно.

– Коли це сталося?

– Три дні тому.

– Чи пішли ви, ваша милість, услід? Чи наздогнали? Чи схопили язика?

– Я за ним пішов, але наздогнати не зміг, оскільки йшов із різницею три дні. Відомості дорогою збирав: вони ішли назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла до Черкас, половина – до Золотоноші та Прохорівки.

100