Вогнем і мечем - Страница 111

111

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав народ, створював цілі армії, прибирав до рук замки, знаючи, що переговори будуть вести тільки з сильним. У саму ж Річ Посполиту він не йшов.

О, коли б із допомогою переговорів він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю з рук Вишневецького вибив, або – якщо князь не втихомириться – не він, Хмельницький, а князь би зробився бунтівником, що не склав зброю всупереч волі короля й сеймів.

Тоді-то він і пішов би на Вишневецького, та вже з королівської та Речі Посполитої згоди, і настав би останній час не тільки для князя, але й для всіх українних королят із їхніми незліченними багатствами та латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорізький, таку будівлю він споруджував на майбутнє. Одначе на риштованнях, для ції будови приготованих, нерідко всідалися чорні птахи стурбованості, сумнівів, побоювань і зловісно каркали.

Чи достатньо сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ними переговори? Що скажуть сейм і сенат? Чи залишаться там глухими до стогонів та закликів українних? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, які неозорими латифундіями володіють, порятунком яких будуть вони стурбовані? І чи так налякана сама Річ Посполита, щоби вибачити йому союз із татарами?

У свою чергу мучила душу Хмельницького думка, чи не занадто розпалився й розгулявся бунт. Чи дадуть ці озвірілі маси хоч якось себе приборкати? Гаразд, припустимо, він, Хмельницький, укладе мир, а головорізи – від його імені – далі смерть і пожежу сіяти будуть або ж із ним самим розквитаються за свої ошукані надії. Адже це збурена ріка, море, ураган! Страшне становище. Якби спалах був слабкішим, тоді б із ним, як зі слабким, переговори вести б не захотіли, та, оскільки бунт непомірний, переговори з волі подій можуть провалитися.

Що ж буде?

Коли такі думки обсідали втомлену голову гетьмана, тоді зачинявся він на своїй квартирі та й пиячив день і ніч підряд. Негайно між полковників і черні проносилася чутка: «Гетьман пиячить!» – і наслідували його всі. Дисципліна слабшала, починали вбивати полонених, учиняти побоїща поміж своїми, грабувати одне в одного награбоване – відбувався справжній судний день, розгул жахів та паскудства. Біла Церква перетворювалася на суще пекло.

В один із таких днів до п’яного гетьмана прийшов шляхтич Виговський, узятий у полон під Корсунем і зроблений гетьманським секретарем. Увійшовши, він почав безцеремонно трясти п’яницю, потому схопив його за плечі, посадовив на ложе і привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – запитав Хмельницький.

– Ясновельможний гетьмане, вставайте, прийдіть до тями! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився і вмить протверезів.

– Гей! – крикнув він козачкові, що сидів біля порога. – Делію, ковпак і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Од кого?

– Ксьондз Патроній Лашко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Од Киселя?

– Так точно.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духу і Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – з ним починали вести переговори.

Одначе того ж дня стало відомо про події прямо протилежні мирному посольству пана Киселя.

Доповіли, що князь, давши відпочити війську, втомленому походом через ліси й болота, вступив у бунтівний край, що він побиває, палить, рубає голови, що загін під орудою Скшетуського розбив двотисячну ватагу козаків і черні, всіх до ноги знищив, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і каменя на камені не залишив. Про штурм і захоплення Погребища розповідали страшні речі, тому що було воно лігвищем найзапекліших живорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Убивайте їх так, аби відчували, що вмирають».

Тому вояцтво найдикіші звірства собі дозволяло. З усього міста не вцілів ніхто. Сімсот людей забрали в полон, двісті посадовили на палі. Розповідали ще про просвердлювання очей буравами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт по всій окрузі вгамувався відразу. Люд або тікав до Хмельницького, або стрічав лубенського володаря хлібом-сіллю, навколішки благаючи милосердя. Ватаги дрібніші було знищено, а в лісах, як повідомляли втікачі з Самгородка, Спичина, Плискова та Вахнівки, не було жодного дерева, на якому б не висів козак.

І все це відбувалося неподалік од Білої Церкви, поряд із незліченним військом Хмельницького.

Дізнавшись про це, він почав ревіти, як поранений тур. З одного боку – переговори, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це розцінюватиметься як відмова від переговорів, запропонованих воєводою з Брусилова.

Єдина надія була на татар. Хмельницький кинувся на Тугай-беєву квартиру.

– Тугай-бею, друже мій! – сказав він після церемонії належних салямів, – як ти мене біля Жовтих Вод і Корсуня рятував, так і тепер урятуй. Прибув до нас посол од воєводи брацлавського з посланням, у котрому воєвода обіцяє мені відшкодування, а Війську Запорізькому повернення давніх привілеїв, маючи надію, що я припиню воєнні дії, а я це змушений зробити, якщо хочу довести щирість і добру волю. А тим часом є відомості про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав, і нікого не пожалів, і козаків моїх рішає, на палі саджає, буравами очі свердлить. Не маючи можливості рушити на нього, прийшов я до тебе прохати, щоби на означеного мого і твого недруга пішов ти з татарами, інакше він скоро до нас, обози відбивати, прибуде.

111