Вогнем і мечем - Страница 119

119

Та ба, він мало не поплатився за свою вихватку, бо тієї ж миті кинувся на нього Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже намагався Бурдабут зупинити гусарів, але двічі, немовби відкинутий надприродною силою і побитий, змушений був одступати разом з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто в нього лишився, він вирішив ударити на Кушеля збоку і, прорвавши його драгунів, дістався вільного поля. Одначе перш ніж устиг він прорвати їхній стрій, дорога, що вела вгору, до міста, виявилася забитою на такому довгому відрізку, що швидкий відступ зробився неможливим. Гусари через тісноту зменшили натиск і, полишивши списи, заходилися рубати противника мечами. Надійшла черга мішаному бою, безладному, дикому, безжальному, що клекотів у давці, гарячковій метушні, задусі, в людських і кінських міазмах. Труп валився на труп, кінські копита в’язли в тілах, які сіпалися. Подекуди противники настільки виявлялися стиснутими, що не виходило замахнутися шаблею, тут бились ефесами, ножами й кулаками, коні почали верещати. Там-сям почулися крики: «Помилуйте, ляхи!» Крики ці гучнішали, множились, заглушали брязкіт мечів, скрегіт заліза об кістки, хрипіння й жахливу гикавку конаючих. «Помилуйте, пани!» – лунало все жалібніше, та милосердя не мріло над безумством ратоборців. Як сонце над грозою, світила їм пожежа.

Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими не прохав пощади. Йому не вистачало місця, щоб розвернутися, тож розчищав собі простір ножем. Спершу зіштовхнувся він із пузатим паном Дзиком і, штриконувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «Ісусе!», з-під копит, які розтоптали йому нутрощі, більше не підвівся. Зразу зробилося просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, з шоломом разом голову латнику Сокольському розрубав, потім перекинув разом із їхніми кіньми панів Пріама та Цертовича, і простору стало ще більше. Молодий Зенобій Скальський рубонув його по голові, та шабля вивернулася в руках у Скальського, і удар прийшовся плазом; отаман же, кулаком його навідліг у лице двинувши, вбив на місці. Люди кальницькі рухалися за ним, рубаючи й колючи кинджалами. «Заклятий! Заклятий! – жахнулися гусари. – Залізо його не бере! Одержимий». А в Бурдабута і дійсно на вусах була піна, а в очах шаленство. Нарешті він побачив Скшетуського і, впізнавши по підкоченому рукаву офіцера, кинувся до нього.

Всі затамували подих і припинили січу, споглядаючи єдиноборство двох найгрізніших лицарів. І хоча пан Ян криками «Заклятий!» не стурбувався, гнів спалахнув у його душі, коли він побачив стільки втрат, отож він скреготнув зубами і завзято налетів на отамана. Вони зітнулися так шалено, що коні навіть на задні ноги присіли. Свиснуло залізо, і шабля отамана раптом розлетілася на шматки під ударом польського кончара. Здавалося, ніяка сила не врятує вже Бурдабута, але він, кинувши коня вперед, зчепився з паном Скшетуським, і обидва з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлянкою гусара.

Смерть постала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти було неможливо. Але, швидкий мов блискавка, він одпустив меча, що повис на ремінці, а рукою вчепився в отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсивно смикалися в повітрі, та залізною, напевно, виявилася хватка пана Скшетуського, тому що отаман вовком завив, і на очах у всіх ніж, як вилущена з колоса зернина, випав із його обімлілих пальців. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до луки сідла, лівою ж рукою буздиган із-за пояса вихопив, ударив раз, удруге, й отаман, захрипівши, гепнувся з коня.

Стогоном простогнали, забачивши це, кальницькі люди і рвонулися помститись, але вмить накинулися на них гусари і всіх поголовно перебили.

На іншому краю гусарської лави битва не припинялася ні на хвилину, бо товкотнеча там була менша. Тут, підперезаний Анусиним шарфом, лютував пан Лонгинус зі своїм Зірвиглавцем. Наступного після битви дня лицарі зі здивуванням оглядали ці місця і, показуючи один одному руки, зітнуті разом із плечима, голови, розкраяні від маківки до підборіддя, тіла, страшно розчахнуті на дві половини, цілу дорогу з людських і кінських трупів, шепотілися: «Бачили, тут Підбийп’ятка бився!» Сам князь теж убитих розглядав і, хоча назавтра вельми був різними вістями заклопотаний, дивуватися зволив, бо такої рубки ніколи ще в житті не бачив.

Тим часом побоїще, здавалося, добігало краю. Важка кавалерія рушила вперед, женучи перед собою запорізькі полки, що намагалися заховатись нагорі, поближче до міста. Решткам тих, що відступали, шлях одрізали корогви Кушеля та Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, поки не полягли всі до єдиного, та загибеллю своєю врятували інших, так що коли через дві години першим із придворними татарами ввійшов до міста Вершулл, уже не виявилося жодного козака. Ворог, скориставшись темрявою, бо дощ погасив пожежі, блискавично зібравши порожні вози і з проворністю, властивою лише козакам, отаборившись, помчав із міста за ріку, знищивши за собою мости.

Декілька десятків шляхтичів, які оборонялися у фортечці, було визволено. Ще князь звелів Вершуллу покарати городян, які сприяли козакам, а сам кинувся в погоню. Та без гармат і піхоти табору він захопити не міг. Ворог, спаливши мости й вигравши таким чином час, тому що річку княжим довелось обходити по віддаленій греблі, відступав так швидко, що змучені коні княжої кавалерії ледве зуміли його наздогнати. Одначе ж козаки, куди як прославлені обороною в обозах, так хоробро, як зазвичай, не захищалися. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так їх збентежило, що вони всерйоз засумнівалися в порятунку своєму. І напевне б надійшов їм кінець, бо пан Барановський після перестрілки, що тривала всю ніч, уже сорок возів і дві гармати відбив, якби не воєвода київський, котрий подальшій погоні вчинив опір і своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких дорікань між ним і князем, чому багато полковників були свідками.

119