Вогнем і мечем - Страница 135


К оглавлению

135

– Не тривожтеся, ваша милість, – прошепотів Скшетуський, – соромно! Серед нас ви в безпеці.

– Я в безпеці? Ви, добродію, не знаєте його! Він, може, зараз між вогнищами до нас повзе. – Тут пан Заглоба занепокоєно огледівся. – На вас він теж зуб має!

– Дай Боже нам зустрітися! – сказав пан Скшетуський.

– Якщо це слід вважати милістю Божою, то я б волів її не удостоїтись. Як християнин я йому всі кривди прощу, та за умови, що його за два дні до цього повісять. Я ж бо ні про що не тривожусь, але ви, ваша милість, не повірите, яка нечувана огида мене пробирає! Я люблю знати, з ким діло маю: зі шляхтичем – так зі шляхтичем, із холопом – так із холопом; але це ж диявол во плоті, з котрим невідомо, чого триматися. Відважився я на неабияку вихватку, та які очі він зробив, коли я йому голову обмотував, цього я вашій милості описувати не берусь і до скону пам’ятатиму. Нехай лихо спить, я його будити не збираюся. Одного разу все минуло. Вашій же милості скажу, що ви людина невдячна і про сердешну нашу не думаєте…

– Це quo modo?

– Тому що, – продовжував Заглоба, відводячи лицаря від вогнища, – своєму вояцькому запалу та відвазі догоджаючи, воюєте й воюєте, а вона там lacrimis щодня заливається, марно респонсу очікуючи. Інший би, маючи в серці істинні почуття і до туги її співчуття, хоч би щось та вигадав, аби давно мене вирядити.

– Значить, ви в Бар повернутися хочете?

– Хоч сьогодні, позаяк мені її жаль теж.

Пан Ян очі сумні до зірок підвів і сказав:

– Не звинувачуйте ж мене, ваша милість, у лукавстві, бо Господь свідок, що я шматка хліба в рот не беру, тілом утомленим до сну не відходжу, про неї передовсім не подумавши, і вже в серці моєму ніхто, крім неї, резиденції міцнішої мати не може. А те, що я вашу милість із відповіддю не відрядив, так це лише тому, що сам їхати збирався, щоби любові дати волю і, не відкладаючи більше, шлюб віковічний узяти з милою. І нема таких крил на світі й польоту такого немає, що ним я туди дістатися не бажав до сердешної моєї…

– Чому ж не летите?

– Тому, що перед битвою чинити мені так не годиться. Я жовнір і шляхтич, тому і про обов’язок пам’ятати мушу…

– Але ж тепер-то битва позаду, ergo… можемо вирушити хоч зараз…

Пан Ян зітхнув.

– Завтра вдаримо на Кривоноса…

– Оцього я, пане, не розумію. Побили ви молодого Кривоноса, прийшов старий Кривоніс; поб’єте старого Кривоноса, прийде молодий цей (таке згадаєш проти ночі!)… Богун; поб’єте його, прийде Хмельницький. Що ж, чорт забирай! Якщо так далі піде, тоді вам, ваша милість, ліпше на одній шворці з паном Підбийп’яткою ходити; йолоп із невинністю плюс його милість Скшетуський, summa facit: два йолопи і невинність. Угамуйтеся, пане, а то, їй-богу, я перший князівну підбиватиму, щоб вона вам роги наставила; бо там же пан Енджей Потоцький, як побачить її, аж іскри з ніздрів сипле: так і сподівайся, заірже по-конячому. Тьху, нечиста сила! Коли б мені який шмаркач говорив, котрий у битвах не бував і репутацію здобути собі хоче, я б його зрозумів, але ви ж бо, ваша милість, крові нахлебтались, як вовк, а під Махнівкою, як я чув, прикінчили чи то дракона якогось пекельного, чи то людоїда. Juro цим місяцем блакитним, що ви, ваша милість, чогось крутите або ж так дібрали смаку, що крові оддаєте перевагу над шлюбним ложем.

Пан Скшетуський мимохіть глянув на місяць, який плив по високому сяючому небу, ніби срібний човник.

– Помиляєтеся, добродію, – сказав він, помовчавши. – Ні кров’ю я не впиваюся, ні репутацію теж не заробляю, а тільки не годиться мені кидати товаришів у скрутну хвилину, коли корогва nemine excepto має бути. У тому честь лицарська, це діло святе. Що ж до війни, так вона напевне затягнеться, бо занадто вже голота із грязі в князі полізла; одначе, якщо на поміч Кривоносу йде Хмельницький, буде перепочинок. Або Кривоніс нам завтра програє, або ні. Якщо програє, то з Божою поміччю науку належну здобуде, а нам потім слід іти в місця спокійніші, щоб теж віддихатися трохи. Що не кажіть, уже два місяці ми не спимо, не їмо, тільки воюємо та воюємо день і ніч, даху над головою не маючи, на всі примхи стихій наражаючись. Князь – полководець великий, але розсудливий. Не піде він на Хмельницького, маючи кілька тисяч проти тьми. Відомо мені також, що вирушить він на Збараж, там одгодується, жовнірів нових збере, шляхта з усієї Речі Посполитої до нього зійдеться – і тільки тоді ми підемо на вирішальну битву, так що завтра останній трудовий день, а післязавтра вже зможу я з вашою милістю та з легким серцем у Бар вирушити. І ще скажу я для заспокоєння вашого, що Богун цей самий ніяким чином до завтра не встигне і в битві участі не візьме, а хоча й візьме, я вважаю, що його холопська зірка не тільки поряд із княжою, але і поряд із моєю, лицарською, померкне.

– Він же просто Вельзевул во плоті. Говорив я вам, що товкотнечі не люблю, та він гірший за товкотнечу, хоча, repeto, не стільки страх, скільки огиду я до нього відчуваю. Гаразд. Поговорили й досить! Завтра, значить, мужикам спини вичинимо, а потім гайда в Бар! Ой! Засяють же ті звабні оченята, conspicientes вашу милість! Ой! Запалає ж це личко! Зізнаюся вам, пане, що і мене за нею туга мучить, бо я її, як батько, люблю. І недивно. Синів legitime natos немає в мене, маєток далеко, тобто аж в Турцех, де поганські комісари його розкрадають, так що живу я на білому світі сиротою і на старості літ, мабуть, до пана Підбийп’ятки в Мишікишки в нахлібники піду.

– По-іншому буде воно, про це не турбуйтеся. За те, що ви зробили для нас, не знаю навіть, чи зуміємо ми сповна віддячити.

Подальшій розмові завадив якийсь офіцер, що запитав, проходячи:

135