Вогнем і мечем - Страница 140

140

Одначе всією душею прагнучи переговорів, тільки себе і власне військо він хотів урятувати. А потім?… Про те, чому бути потім, гетьман запорізький не думав, у майбутнє не вглядався й не був заклопотаний ним.

Та не знав він, одначе, що ця розверзнута його зусиллями прірва така бездонна, що ніяким переговорам не зарівняти її навіть на той час, який йому, Хмельницькому, був необхідний. Непересічний політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності скуштувати у спокої він не зможе.

А втім, неважко було передбачити, що, коли одна проти одної встануть озброєні маси, пергаментом для складання договірних грамот будуть поля, а перами – списи й мечі.

Тому тодішні події неминуче котилися до війни. Навіть люди недосвідчені інстинктивно вгадували, що інакше воно й бути не може, і по всій Речі Посполитій усе більше поглядів зверталося до Яреми, що проголосив із самого початку війну не на життя, а на смерть. У тіні могутньої цієї постаті все більше тьмяніли канцлер, і воєвода брацлавський, і регіментарії, а серед останніх навіть могутній князь Домінік, верховним призначений командувачем. Їхній авторитет і значення падали, слабшав послух владі, котру вони здійснювали. Війську та шляхті звелено було стягуватися до Львова, а потім до Глинян, і, дійсно, звідусіль збиралися все більш численні раті. Підходили кварцяні, за ними – землевласники сусідніх воєводств. Але тут уже й нові пошесті почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не тільки менш дисципліновані корогви народного ополчення, не тільки панські дружини, але й регулярні кварцяні воїни, з’явившись до місця збору, відмовлялися коритися регіментаріям і, всупереч наказу, вирушали у Збараж, аби служити під рукою Яреми. Так учинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта з яких здебільшого вже й так служила під орудою Яреми; до нього пішли руське, любельське, за ними – коронне військо. І можна було тепер із певністю сказати, що й інші візьмуть із них приклад.

Обійдений і навмисно забутий Ярема волею обставин ставав гетьманом і верховним головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта й військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його знака. Влада, війна, мир, майбутнє Речі Посполитої опинились у його руках.

І він продовжував із кожним днем набирати сили, бо всякий день як плав пливли до нього нові корогви, і так підсилився, що тінь його падала вже не лише на канцлера і регіментаріїв, але й на сенат, на Варшаву, на всю Річ Посполиту.

У недоброзичливих до нього, близьких канцлеру колах Варшави і в регіментарському таборі, в оточенні князя Домініка та у воєводи брацлавського почали подейкувати про непомірні його амбіції та зарозумілість, почали згадувати справу про Гадяч, коли зухвалий князь з’явився до Варшави з чотирма тисячами людей і, ввійшовши в сенат, готовий був порубати всіх, не виключаючи самого короля.

«Чого ж очікувати від такого чоловіка і яким він, мабуть, зробився тепер, – говорили його противники, – після цього ксенофонтового походу з-за Дніпра, після стількох ратних удач і стількох вікторій, які так непомірно його возвеличили? Яку непростиму гординю мусив би вселити в нього фавор од жовнірів і шляхти? Хто тепер йому протистояти може? Що очікує Річ Посполиту, коли один із її громадян робиться таким могутнім, що може топтати волю сенату і віднімати владу у призначених цією самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Марій-то він Марій, хіба хто заперечує, але дай Боже, щоб не виявився він Марком Коріоланом або Катиліною, бо пихою та амбіцією обом не поступається!»

Так говорили у Варшаві та в регіментарських колах, особливо ж у князя Домініка, суперництво Яреми з котрим чималої шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі похмурий, неосяжний. Недавні перемоги не розгодинили його обличчя. Коли, бувало, яка-небудь нова корогва, кварцяна чи повітова ополченська, приходила до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював її поглядом і зразу ж поринав у свої думи. Натхненні жовніри тяглися до нього, падали ниць, благаючи: «Вітаємо вас, вождю непереможний! Геркулесе слов’янський! На смерть підемо, тільки накажіть!» – він же відповідав: «Низько вклоняюся вашим милостям! Під Ісусовим усі ми началом, а мій чин занадто мізерний, аби розпорядником життя ваших милостей бути!» – й повертався до себе, і від людей зачинявся, на самоті єдиноборствуючи з думками своїми. Так тривало цілими тижнями. А місто тим часом роїлося жовнірами все нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі пиячили, вештаючись вулицями, затіваючи скандали і чвари з офіцерами іноземних підрозділів. Регулярний же жовнір, одчуваючи, що віжки дисципліни послабли, теж вдавався у пиятику, обжерливість і гру в кості. Щодень з’являлися нові гості, а значить, влаштовувалися нові бенкети й гульба з городянками. Військо заполонило всі вулиці; стояло воно й по навколишніх селах; а що коней, зброї, одягу, плюмажів, кольчуг, мисюрських шапок, мундирів із усіляких воєводств! Просто якийсь ярмарок нечуваний, куди половина Речі Посполитої з’їхалося! Ось летить карета панська, позолочена або червона, запряжена шестериком чи восьмериком коней з плюмажами, лакеї на зап’ятках в угорських або німецьких строях, придворні яничари, татари, козаки. А там знову ж декілька панцирних, але без панцирів своїх, сяючи шовками та оксамитами, розштовхують натовп анатолійськими або перськими скакунами. Султани на шапках у них і застібки плащів мерехтять бризками діамантів і рубінів, і всяке поступається їм дорогою з поваги до найшанованішого полку. А біля того палісадника походжає офіцер ланової піхоти в новісінькому сяючому колеті, з довгою тростиною в руці, з гордовитістю в обличчі, але з пересічним серцем у грудях. Там-сям поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, маячать квадратні кашкети ополченців, башлики, рисячі шапки. Челядь у різноманітній уніформі, прислуговуючи, вертиться, ніби окропом ошпарена. Тут вулиця забита возами, там – підводи тільки ще в’їжджають, страшенно скриплячи, всюди ґвалт, окрики «стережись!», лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Менші вулички так завалені сіном і соломою, що й протиснутися по них неможливо.

140