Вогнем і мечем - Страница 151

151

– Чим же ви тут годуєтесь?

– Черемис між валунів кукурудзу саджає, виноград вирощує та птахів у сильце ловить. І привіз ти чимало, ні в чому твоя пташка потреби не матиме, хіба що пташиного молока захоче. Не бійся, не вийде вона з яру, й ніхто про неї не прознає, якби молодці твої не прохопилися словом.

– Я їм поклястися наказав. Хлопці вірні: хоч ремені зі спини ріж, слова не скажуть. Але ти ж сама говорила, до тебе люди за ворожбою приходять.

– Із Рашкова, часом, приходять, а інколи хтось прочує, то й бозна-звідки. Та далі річки не йдуть, у яр ніхто не потикається, страшно. Ти бачив кістки. Були такі, що спробували, – їхні це кісточки лежать.

– Твоїх рук діло?

– А тобі не один біс? Кому поворожити, той на краю чекає, а я до колеса. Що побачу у воді, з тим прийду й розповідаю. Зараз і тобі подивлюся, та не знаю, чи покажеться що, не кожного разу видно.

– Тільки б поганого не вгледіла.

– Погане вийде, не поїдеш. І без того ліпше б не їхав.

– Не можу. Хмельницький у Бар листа писав, аби я повертався, та й Кривоніс велів. Ляхи проти нас ідуть із превеликою силою, значить, і нам треба триматися разом.

– А коли повернешся?

– Не знаю. Велика буде битва, такої ще не бувало. Або нам каюк, або ляхам. Поб’ють вони нас – заховаюся тут, а ми їх – повернуся за своєю зозулею та повезу до Києва.

– А як загинеш?

– На те ти й ворожка, щоб мені наперед знати.

– А як загинеш?

– Раз мати родила!

– Ба! А що мені тоді з дівкою робити? Шию їй звернути, чи що?

– Тільки зачепи – до волів накажу прив’язати та на палю.

Отаман похмуро замислився.

– Якщо я загину, скажи їй, щоб мене простила.

– Ех, невдячна твоя полячка: за таку любов і не любить. Я б на її місці не комизилася, ха!

Кажучи так, Горпина двічі штовхнула отамана кулаком у бік і оскалила в усмішці зуби.

– Іди к бісу! – відмахнувся козак.

– Ну, ну! Знаю, не про мене ти.

Богун задивився на воду, що клекотіла під колесом, ніби сам хотів прочитати свою долю в піні.

– Горпино! – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Буде вона за мною тужити, як я поїду?

– Коли не хочеш по-козацьки її присилувати, може, воно й ліпше, що поїдеш.

– Не хочу, не можу, не смію! Вона руки на себе накладе, знаю.

– Може, й справді ліпше поїхати. Вона, поки ти тут, знати тебе не хоче, а посидить місяць-два зі мною та з Черемисом – куди який милий станеш.

– Якби вона здорова була, я знав би, що робити. Привів би попа з Рашкова та звелів обвінчати нас, але тепер, боюся, вона зі страху віддасть Богові душу. Сама бачила.

– От завів! На кий біс тобі піп та вінчання? Ні, поганий ти козак! Мені тут ні попа, ні ксьондза не треба. В Рашкові добруджські татари стоять, іще накличеш на нашу голову бусурманів, а прийдуть – тільки ти свою князівну й бачив. І що тобі наверзлося на думку? Їдь собі та повертайся.

– Ти краще у воду дивись і говори, що бачиш. Правду говори, не бреши, навіть якщо не жити мені.

Горпина підійшла до млинового жолоба й підняла заставку, що перекривала водоспуск; одразу ж жвавий потік помчав по жолобу вдвоє прудкіш, а колесо почало повертатися швидше, поки не сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом так і закипіла.

Відьма втупила чорні свої очища в цю піну і, вхопившись за коси над вухами, заходилася викликати:

– Уху! Уху! Покажись! У колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, чи злий, чи добрий, покажись!

Богун підійшов поближче й сів з нею поряд. На лиці його страх був мішма з нестримною цікавістю.

– Бачу! – крикнула відьма.

– Що бачиш?

– Смерть брата. Два воли Донця на палю тягнуть.

– Біс із ним, із твоїм братом! – пробурмотів Богун, якому не терпілось дізнатися зовсім інше.

Із хвилину чути було тільки гуркіт колеса, що скажено крутилося.

– Синя в мого брата голівонька, синенька, ворони його клюють! – сказала відьма.

– Іще що бачиш?

– Нічого… Ой, який синій! Уху! Уху! В колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, покажись… Бачу.

– Що?

– Битва! Ляхи тікають од козаків.

– А я за ними?

– І тебе бачу. Ти з невеличким лицарем б’єшся. Егей! Бережись невеличкого лицаря.

– А князівна?

– Нема її. А ось ізнову ти, а поряд той, що тебе обдурить лукаво. Друг твій невірний.

Богун то на пінні розводи глядів, то Горпину пожирав очима й напружувався подумки, щоб ворожбі посприяти.

– Який друг?

– Не бачу. Не розберу навіть, молодий чи старий.

– Старий! Авжеж старий!

– Може, і старий.

– Тоді я знаю, хто це. Він мене вже зрадив одного разу. Старий шляхтич, борода сива й на оці більмо. Щоб він здох! Тільки він мені не друг аж ніяк.

– Підстерігає тебе – знову показався. Стривай! Ось і князівна! Вона! У рутовому вінку, у білому платті, а над нею яструб.

– Це я.

– Може, й ти. Яструб… А чи сокіл? Яструб!

– Я це.

– Постривай. Нічого не видно більше… В колесі дубовому, в піні білій… Ого! Багато війська, багато козаків, ой, багато, як дерев у лісі, як у степу будяків, а ти над усіма, три бунчуки перед тобою несуть.

– А князівна при мені?

– Нема її, ти у військовому стані.

Знову настала мовчанка. Від гуркоту коліс увесь млин двигтів.

– Ач, крові ж бо скільки, крові! Трупів не злічити, вовки над ними, ворони! Мор прийшов страшний! Куди не глянеш, самі трупи! Трупи й трупи, нічого не видно, все кров’ю залито!

Раптом порив вітру змахнув туман із колеса, й одразу ж на пагорку над млином показався із в’язанкою дров на плечах потворний Черемис.

– Черемисе, опусти заставку! – крикнула дівка.

І, сказавши так, пішла вмити лице й руки.

А карлик тим часом усмирив воду.

151