Вогнем і мечем - Страница 153

153

Олена мовчала.

– Тяжко мені вас тут саму лишати, – вів своєї Богун, – важко їхати, та діло не жде. Легше було б, якби ви всміхнулися, благословили від щирого серця. Що зробити, чим заслужити прощення?

– Поверніть мені волю, а Господь вам усе простить, і я прощу, і всіляких гараздів побажаю.

– Що ж, може, так воно ще й станеться, – сказав козак, – може, ще пожалкуєте, що до мене були такою суворою.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоча б ціною непевної обіцянки, виконувати яку він і не збирався, – і свого досяг: вогник надії блиснув ув очах Олени, й лице її трохи пом’якшало. Вона склала на грудях руки і спрямувала свій ясний погляд на отамана.

– Якби ви…

– Ну, не знаю… – промовив козак ледве чутно, тому що горло йому стисли разом і сором, і жалість. – Поки не можу, не можу – орда стоїть у Дикому Полі, чамбули повсюди шастають, од Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, підождіть, повернусь от… Я біля вас дитина. Ви зі мною що захочете можете зробити. Не знаю!.. не знаю!..

– Нехай помагає вам Господь, нехай не залишить вас Пресвята Діва… Їдьте з Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і припав до неї губами, коли ж підвів раптово голову, зустрів холодний погляд – і випустив руку. Одначе, задкуючи до дверей, кланявся в пояс, по-козацьки, на порозі ще бив поклони, поки за ширмою не зник.

Невдовзі гомін за вікном зробився голоснішим, почувся брязкіт зброї, а потім і підхоплена десятком голосів пісня:

Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж другами,
На довгії літа,
До кінця віка…

Голоси й кінський тупіт усе більше віддалялись і затихали.

Розділ IV

– Чудо Господь одного разу над нею вже явив, – розмірковував Заглоба, сидячи на квартирі Скшетуського з Володийовським і Підбийп’яткою. – Справжнє, говорю, сотворив чудо, дозволив мені з ворожих рук її вирвати й у дорозі небезпеки уникнути; будемо ж уповати, що й далі їй і нам свою милість виявить. Тільки б живою лишилась. А щось мені як підшіптує, ніби Богун її знову викрав. Судіть самі: язики плескали, він після Полуяна зробився Кривоносу перший помічник, – щоб йому чорти до пекла потрапити помогли! – виходить, у взятті Бара брав участь неодмінно.

– Та чи відшукав її він у натовпі нещасних? Там же тисяч двадцять порішили, – зауважив Володийовський.

– Ви його, добродію, не знаєте. А я поклястися готовий: він довідався, що князівна в Барі. Так-так, інакше й бути не може: він її від різанини врятував і відвіз кудись.

– Не вельми ви нас порадували, ваша милість, я б на місці Скшетуського волів, аби вона загинула, ніж потрапила в паскудні отаманові руки.

– А це ще гірше: коли загинула, то збезчещеною…

– Біда! – промовив Володийовський.

– Ох, біда! – повторив пан Лонгинус.

Заглоба заходився м’яти вус і бороду й раптом вибухнув:

– Щоб їх од малого до великого короста з’їла, суче плем’я, щоб із їхніх жил наробили тятив бусурмани! Бог створив усі народи, та цей – не інакше, як сатани творіння, содомити, диявольське поріддя! Нехай занепадуть черева у матерів їхніх, усіх до єдиної!

– Не знав я чарівної сієї панни, – сумно промовив Володийовський, – та вже ліпше б мене самого лихо спіткало.

– Я її лише раз у житті й бачив, але як згадаю, такий жаль бере – просто жити гірко! – сказав пан Лонгинус.

– Це вам! – вигукнув Заглоба. – А як мені, коли я батьківським почуттям до неї пройнявся і, можна сказати, витягнув на своїх плечах із безодні?… Мені ж бо як?

– А як Скшетуському? – запитав Володийовський.

Довго так бідкалися лицарі, а потім надовго замовкли.

Першим прийшов до тями Заглоба.

– Невже нічого не можна зробити, обов’язок наш – помститися, – відповів Володийовський.

– Скоріше б Господь послав битву! – зітхнув пан Лонгинус. – Кажуть, начебто татари вже переправились і в полі кошем стали.

На що Заглоба:

– Ні, не можна так сердегу полишити, нічого не вживши для її порятунку. Доволі я старі свої кістки наламав, тиняючись по світу, мені б тепер одлежуватись у теплі та у спокої, та заради сердеги цієї… Та я хоч у Стамбул знову побреду, хоч заново в мужицьку зодягнуся сірячину й торбан візьму, на котрий дивитися не можу без огиди.

– Ваша милість у нас на всілякі здатний витівки, вигадайте що-небудь, – сказав Підбийп’ятка.

– Та мені не злічити, скільки різних вивертів на думку спадає. Якби знав князь Домінік половину, Хмельницький давно б із розпореним черевом на шибениці теліпався. Я й зі Скшетуським говорив, тільки з ним зараз говорити даремно. Болість сердечна в ньому вгніздилась і гризе сильніше за хворобу. Ви за ним наглядайте: як би він розуму не стратив. Часом од великого горя mens починає бродити, як вино, поки зовсім не прокисне.

– Буває таке, буває! – промовив пан Лонгинус.

Володийовський засовався нетерпляче на місці й запитав:

– Так що ж ви, пане, придумали?

– Що придумав? А ось що: насамперед належить дізнатися, чи жива ще сердега наша, – нехай бережуть її ангели від усякого зла! – а дізнатися про це можна двояко: або відшукати серед княжих козаків надійних і вірних людей, котрі погодяться, видавши себе за перекинчиків, пристати до Богунових молодців і щось од них дізнатися…

– У мене є серед драгунів русини! – перебив його Володийовський. – Я знайду потрібних людей.

– Стривайте, пане… Або взяти язика з тих супостатів, які лиходіяли в Барі: раптом їм щось відомо. Ці всі в Богуні душі не чують, любий їм його норов сатанинський; пісні про нього співають – щоб їм глотки позатикало! – та про подвиги його, що були й не були, варнякають. Якщо він сердегу нашу викрав, їм напевне про це відомо.

153