Вогнем і мечем - Страница 161

161

Заглобі відвага раптом ударила в голову, як вино. Можливо, з відчаю прокинулася в ньому жадоба діяти, а може, підстьобнула надія, що Володийовський не встиг далеко від’їхати; так чи інакше, він змахнув оголеною шаблею і крикнув, страшно заводивши очима:

– Сховатися за валун! Накинемося зненацька! Ми цим розбійникам покажемо…

Вишколені княжі жовніри з ходу повернули до валунів і миттю вишикувалися в бойовому порядку, готові вдарити раптово.

Минула година; нарешті почувся, наближаючись, шум голосів, відлуння донесло уривки веселих пісень, а незабаром у засідці розрізняли звуки скрипок, волинки й бубна. Вахмістр знову під’їхав до Заглоби і сказав:

– Не військо це, пане начальнику, не козаки – весілля.

– Весілля? – перепитав Заглоба. – Ну, постривайте, я вам заграю!

Із цими словами він пришпорив коня, слідом виїхали на дорогу й вишикувалися шеренгою жовніри.

– За мною! – грізно крикнув Заглоба.

Вершники пустилися риссю, потім галопом і, обігнувши валун, виросли раптом перед натовпом людей, ошелешивши їх і налякавши несподіваною своєю появою.

– Стій! Стій! – пролунали з обох боків крики.

Це і дійсно було весілля. Попереду їхали на конях волинщик, бандурист, два довбиші та скрипаль; вони були вже напідпитку і хвацько награвали запальних танців. За ними молода, пригожа дівка в темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Біля неї виводили пісень подруги, в кожної з яких на руку було нанизано по декілька вінків. Здалеку цих дівок, які по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбраних, прикрашених польовими квітами, і дійсно можна було сприйняти за хвацьких козаків. У другому ряду їхав на доброму коні молодий в оточенні дружок, які тримали вінки на довгих жердинах, схожих на піки; завершували ходу батьки молодих та гості, всі верхи. Тільки бочки з горілкою, медом і пивом котилися на легких, вистелених соломою підводах, смачно побулькуючи на вибоях кам’янистої дороги.

– Стій! Стій! – понеслося з обох боків, і весільний поїзд перемішався.

Дівчата, здійнявши від переляку галас, одступили назад, а парубки й чоловіки метнулися вперед, аби грудьми своїми затулити їх од несподіваного нападу.

Заглоба підскочив до них і, махаючи перед носом у переляканих селян шаблею, заволав:

– Гм! Голодранці, крамольники, охвістя собаче! Бунтувати надумали! Кривоносові служите, негідники? Шпигувати підрядилися? Війську шлях надумали перегородити? На шляхту підняли руку? Я вам покажу, негідники, собачі душі! В колодки звелю забити, на палю посадити, нехристи, шельми! Зараз ви в мене поплатитеся за всі злодійства!

Старий і сивий як лунь дружко сплигнув із коня, підійшов до шляхтича і, з покірністю вчепившись за його стремено, кланяючись у ноги, почав упрохувати:

– Змилуйтеся, хоробрий лицарю, не губіть бідолашних людей, бачить Бог: невинуваті ми, не до бунтарів ідемо, із Гусятина повертаємось, із церкви, родича нашого Дмитра, коваля, з бондаревою дочкою Ксенею повінчали. На весілля з короваєм їдемо.

– Це люди безвинні, – прошепотів вахмістр.

– Іди геть! Усі вони шельми! На весілля, та тільки від Кривоноса! – гаркнув Заглоба.

– Коли б його трясця мордувала! – вигукнув старий. – Ми його у вічі не бачили, ми люди сумирні. Змилуйтесь, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо й повинність свою відбуваємо.

– У Ярмолинці підете в путах!..

– Підемо, куди, пане, накажете! Вам повелівати, нам слухати! Одну тільки виявіть милість, хоробрий лицарю! Скажіть панам жовнірам, щоби наших не кривдили, а самі – простіть уже нас, темних, – не погребуйте з нами за щастя молодих випити… Чолом б’ємо: подаруйте радість простим людям, як Господь і Святе письмо вчать.

– Тільки не надійтеся, що я, коли вип’ю, вам дам попуск! – суворо мовив Заглоба.

– Що ви, пане! – з радістю вигукнув старий. – У нас і на думці нема такого! Гей, музики! – крикнув він. – Заграйте для ясного лицаря, він лицар добрий, а ви, хлопці, несіть ясному лицарю солодкого меду, він бідних людей не скривдить. Живо, хлопці, живо! Дякуємо, пане!

Хлопці кинулися наввипередки до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали весело скрипки, волинщик надув щоки і давай м’яти міх під пахвою, а дружки махати жердинами з нанизаними на них вінками. Бачачи таке, жовніри підступили ближче, закрутили вуса, почали посміюватися та через плечі мужиків поглядати на дівок. Ізнов молодиці завели пісень – страху ніби й не було, навіть подекуди почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Одначе Заглоба не зразу пом’якшав – навіть коли йому подали кварту меду, він іще продовжував бурчати собі під ніс: «Ох, мерзотники! Ох, шельми!» Навіть коли вуса вже вмочив у темну вологу, брови його залишалися похмуро насупленими. Задерши голову, мружачи очі та прицмокуючи, він одпив ковток – і лице його виявило спершу здивування, а потім обурення.

– Що за часи! – буркнув він. – Холопи такий мед п’ють! Господи, і ти на це дивишся й не гніваєшся?

Сказавши це, він нахилив кварту й одним духом осушив.

Тим часом поїжджани, розхрабрившись, підійшли всією юрбою прохати, не завдаючи зла, відпустити їх із миром; була серед них і молода, Ксеня, – боязка, тремтяча, зі сльозами в очах, із палаючими щоками, чарівна, мов ясна зіронька. Наблизившись, вона склала руки й зі словами: «Помилуйте, пане!» – поцілувала жовтий чобіт Заглоби. Серце шляхтича миттю розтопилось як віск.

Розпустивши шкіряного пояса, він пошарудів у ньому і, видобувши останні золоті червінці, отримані свого часу від князя, сказав Ксені:

– Бери! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу.

161