Вогнем і мечем - Страница 170

170

Тим часом чотири княжі лицарі, посіявши повсюдно страх і сум’яття, благополучно повернулися до Ярмолинців, де затрималися на декілька днів, аби дати перепочинок людям і коням. Зупинились усі на одній квартирі й там по черзі звітували Скшетуському, що з ким сталось і яких хто досяг успіхів, а потому всілися за пляшкою доброго вина, щоб облегшити душу в дружній бесіді та взаємну вдовольнити цікавість.

Тут же Заглоба нікому не дав мовити слова. Не бажаючи слухати інших, він вимагав, аби слухали тільки його; виявилось, одначе, що йому й дійсно більше, ніж іншим, є про що розповісти.

– Шановні панове! – просторікував він. – Я потрапив у полон – що правда, то правда! Але фортуна, як відомо, зрадлива. Богун усе життя інших бив, а час прийшов – ми його побили. Авжеж, на війні так завжди буває! Сьогодні зі щитом, завтра на щиті – звичайна річ. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, які спали солодко сном праведних, напасти відважився й розбудив нахабно. Хо-хо! Він думав страху на мене нагнати мерзенними своїми речами, та я його, шановні панове, так одбрив, що він умить посмирнішав, зніяковів і виляпав більше, ніж самому хотілося. А втім, що тут довго розповідати?… Якби я не потрапив у полон, ми б із паном Міхалом так легко їх не подолали; я кажу «ми», бо в заварусі цій magna pars fui – до смерті повторювати не втомлюся. Дай мені Бог здоров’я! Тепер слухайте далі: на мою думку, якби ми з паном Міхалом не наступили отаманові на п’яти, невідомо ще, як би довелося панові Підбийп’ятці, та й панові Скшетуському теж; коротше: якби ми не погромили його, він би нас погромив – а чому так не сталося, в кому, скажіть ви мені, причина?

– А ваша милість істинно як лисиця, – зауважив пан Лонгинус. – Тут хвостом вильнете, там ухилитеся й завсігди сухим із води вийдете.

– Дурний той пес, який за своїм хвостом бігає: й наздогнати не наздожене, і путнього нічого не учує, а до того ж нюх втратить. Скажіть ліпше, пане, скільки ви людей втратили?

– Дванадцять усього-на-всього, та декілька поранено; козаки не дуже-то й відбивалися.

– А ваша милість, пане Міхал?

– Не більше тридцяти, ми їх зненацька заскочили.

– А ви, пане поручик?

– Стільки ж, скільки пан Лонгинус.

– А я двох. Будьте ласкаві тепер, скажіть: хто ліпший полководець? Ото ж бо й є! Ми сюди навіщо приїхали? За княжим велінням вісті збирати про Кривоноса; от я вам і доповім, шановні панове, що першим про нього довідався, причому з найправдивішого джерела – від самого Богуна, отак-то! Віднині мені відомо, що Кривоніс іще під Кам’янцем стоїть, але про облогу більше не думає – позаяк охоплений страхом. Це de publicis, та я ще про дещо довідався, від чого серця ваші мусять звеселитися безмірно, а мовчав я досі, бо хотів із вами разом обговорити, як бути далі; до того ж іще недужим почувався, в цілковитому перебував виснаженні сил, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене в баранячий ріг скрутили. Думав, грець ухопить.

– Та кажіть же ви, пане, Богом прошу! – вигукнув Володийовський. – Невже про сердегу нашу що дізналися?

– Воістину так, нехай благословить її Всевишній, – промовив Заглоба.

Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але відразу ж знову сів – і така тиша настала, що чути було дзижчання комарів на віконці, поки нарешті Заглоба не заговорив знову:

– Вона жива, це я тепер достеменно знаю, і в Богуна в руках. Страшні це руки, шановні панове, одначе ж Господь урятував її від зла й ганьби. Богун сам признався мені, а вже він би неодмінно похвалився, коли б воно було інакше.

– Чи можливо? Чи можливо це? – гарячково допитувався Скшетуський.

– Побий мене грім, коли я брешу! – з усією серйозністю відповів Заглоба. – Для мене це святая святих. Послухайте, що Богун говорив, коли ще наді мною насміхатися намагався, поки я його не осадив добряче. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її в Бар привіз? Думав, я мужлан, силою хочу взяти дівку? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві обвінчатись у церкві, та щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене засвітилися – для мене, гетьмана та отамана!» – й ногами ну тупати, і ножем погрожувати – налякати здумав, та я йому сказав, нехай собак лякає.

Скшетуський уже опанував себе, та аскетичне його лице просвітліло, і знову на ньому з’явилися тривога, надія, сумнів і радість.

– Де ж вона тоді? Де? – випитував він квапливо. – Якщо ви, пане, і про це дізналися, значить, мені вас небеса послали.

– Цього він мені не сказав, але розумній голові й півслова досить. Не забудьте, шановні панове, що спершу він усіляко наді мною знущався, поки я його не приструнчив, а тут у нього й вирвалося мимохіть: «Уперед, каже, я тебе відведу до Кривоноса, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, нескоро ще весілля буде». Зауважте, панове: ще нескоро – виходить, у нас є час! Й інше зауважте: вперед до Кривоноса, а вже потім на весілля – значить, у Кривоноса князівни точно немає, куди-небудь він її від війни подалі сховав.

– Суще ви золото, пане! – вигукнув Володийовський.

– Я спершу подумав, – продовжував утішений Заглоба, – може, він її відіслав до Києва, та ні: навіщо тоді було говорити, що вони в Київ поїдуть вінчатись; якщо поїдуть, значить, не там наша сердега. У нього доволі розуму туди її не везти, бо, якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовське військо легко може захопити Київ.

– Вірно! Вірно! – вигукнув пан Лонгинус. – Богом клянуся, не одному б варто було з вашою милістю розумом помінятися.

– Тільки я не з усяким буду мінятися через небезпеку замість розуму мішок бадилля дістати, а вже особливо з литвином.

170