Вогнем і мечем - Страница 181

181

– Я йому про пана Підбийп’ятку нічого не сказав, – промовив Володийовський, – із побоювання: раптом би він зі мною передумав битись? А за Анусею тепер на зло з подвійним завзяттям упадатиму: все-таки розвага. Чим іще зайнятися в цій Варшаві?

– Знайдемо чим, будьте спокійні! – підморгнувши, запевнив пана Міхала Заглоба. – Я в молоді роки податі збирати від своєї корогви був посланий. Куди мене тільки не заносило, але такого життя, як у Варшаві, ніде не бачив.

– Невже в нас у Задніпров’ї гірше?

– Та ніякого порівняння!

– Вельми цікаво, – сказав пан Міхал. І, помовчавши, додав: – А опудалові цьому я все ж таки підкорочу вуса, занадто вони в нього довгі!

Розділ XI

Минуло декілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося все більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із безліччю шляхтичів до столиці ринули тисячі гендлярів і купців з усього світу, від далекої Персії починаючи й закінчуючи Англією заморською. На Волі спорудили тимчасову будівлю для сенату, а навколо, по всіх просторих луках, біліли тисячі наметів. Ніхто поки що не вмів сказати, котрого із двох кандидатів: королевича Казимира, кардинала, чи Карла Фердинанда, єпископа плоцького, – буде обрано. Обидві сторони суперничали, не шкодуючи старань і запопадливості. У світ було пущено велику кількість аркушів, у яких перераховувалися достоїнства й недоліки претендентів; обоє мали численних і могутніх прибічників. Карла, як відомо, підтримував князь Ярема. Протилежному табору князь здавався особливо небезпечним: вельми ймовірно було, що за ним потягнеться шляхта, котра його обожнює й від якої кінець кінцем результат виборів і залежав. Але й Казимир чималу мав силу. На його боці була вся верхівка, канцлер використовував свій вплив на його користь, на його бік, схоже було, схилявся примас, нарешті, за нього стояла більшість магнатів із їхніми поплічниками без числа і ліку; серед магнатів був князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, що, хоча й укрив себе ганьбою після Пилявців і навіть до суду притягнений, як-не-як найбільший в усій Речі Посполитій, та й не тільки – в цілій Європі, – землевласник, який міг будь-якої хвилини неабияку дещицю незліченних своїх багатств кинути на шальку терезів свого кандидата.

Але і прибічникам Казимира часом випадали тяжкі хвилини сумнівів, оскільки, як сказано було, все залежало від шляхти, котра вже з четвертого жовтня наповнювала околиці Варшави і ще тяглася тисячними натовпами з різних кінців Речі Посполитої, – а шляхтичі у величезній своїй більшості, зачаровані іменем Вишневецького та щедрістю королевича Карла, що не жалів коштів на публічні цілі, стояли на його боці. Королевич, багатий і обачливий, без вагань призначив кругленьку суму на формування нових полків, на чолі котрих мав бути поставлений Вишневецький. Казимир охоче наслідував би приклад брата, й заважала йому аж ніяк не жадібність, а навпаки – надмірна широта натури, прямим наслідком чого була вічна відсутність грошей у скромній скарбниці. Поки що ж обидва королевичі вели жваві переговори. Щоденно між Непорентом і Яблонною туди й сюди снували посланці. Казимир за правом старшого і в ім’я братньої любові заклинав Карла йому поступитись; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже нехтувати щастям, котре, можливо, випаде на його долю, бо вирішиться все in liberis suffragiis Речі Посполитої та згідно з волею Всевишнього. А поки час минав, шеститижневий термін спливав і – з наближенням виборів – над країною густішали нові хмари: за чутками, Хмельницький зняв облогу зі Львова, отримавши після деяких приступів викуп, і, оточивши Замостя, вдень і вночі цей останній оплот Речі Посполитої штурмує.

А ще розлетілися чутки, буцім, окрім послів, Хмельницьким одряджених до Варшави з листом, у котрому він оголошував, що, як польський шляхтич, голос свій оддає Казимиру, серед скупчень шляхти і в самій столиці повно переодягнених козацьких старшин, розпізнати яких неможливо, бо наїхали вони під виглядом шляхтичів багатих та родовитих і нічим – навіть говором – од інших виборців, особливо тих, що прибули з руських земель, не відрізняються. Одні, як подейкували, пробралися до Варшави із чистої цікавості – подивитися на вибори та на столицю, інших було послано вивідачами – послухати, що говорять про майбутню війну, чи багато має намір виставити Річ Посполита війська та які на військовий набір виділить кошти? Можливо, в чутках цих і була чимала доля правди, позаяк серед запорізької старшини багато стрічалося шляхтичів, які окозачились і латині свого часу нахапалися, – цих зовсім відрізнити було важко; до того ж у далеких степах латинь ніколи не була в пошані: взяти хоча б князів Курцевичів – вони її знали гірше, ніж Богун та інші отамани.

Такі пересуди, що їм і кінця не було і в місті, і на виборчому полі, що підкріплювалися звістками про успіхи Хмеля і козацько-татарські роз’їзди, бачені буцімто ледве не на берегах Вісли, вселяли в серця непевність і тривогу, а часом ставали причиною безладдя. Варто було в колі шляхти на кого-небудь упасти підозрі, буцім чоловік цей – переодягнений запорожець, його, не даючи слова сказати у виправдання, миттю рубали на шматки. Доля така могла спіткати і людей, ні в чому не винуватих, – та і взагалі до елекції ставилися без належної серйозності, тим паче що стриманість, за звичаями того часу, не вважалася заслугою. Суд конфедератів, призначений propter securitatem loci, не впорувався з незліченними бешкетниками, що через найменші дрібниці пускали в хід шаблі. Але якщо люди поважні, котрі прагнули добра та спокою, були стурбовані небезпекою, що загрожувала вітчизні, і стривожені розбратом, різаниною та пиятикою, то гуляки, картярі та забіяки почувались у своїй стихії і, вважаючи, що настав їхній час, їхня черга насолодитися життям, усе нестримніше погрузали в розпусті.

181