– Обіцяємо, – урочисто промовили Селицькі та Харламп.
Тоді Богун оддав Єльяшенкові листа Хмельницького королевичу з такими словами:
– Ти цеє письмо королевичеві віддаєш, і коли я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя вина була і що не зрадою мене забили.
Заглоба, котрий нічого не випускав з уваги, зазначив подумки, що на похмурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, – видно, він вельми був упевнений у своєму отамані.
Тим часом Богун зневажливо повернувся до шляхтичів.
– Ну, кому смерть, кому життя, – сказав він. – Ходімо, чи що.
– Пора, пора! – дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.
Вийшовши із корчми, пішли до річки, що бігла серед глоду, шипшини, молодого соснячку й терну. Листопад, щоправда, обтрусив із кущів листя, але гілки їхні такі були густі, що зарості здавалися чорною жалобною стрічкою, яка зникала вдалині, через спорожнілі поля до самого лісу. День був хоч і неяскравий, але ясний, – трапляються восени такі дні, повні солодкої журби. Сонце прикрасило золотою каймою оголені віти дерев і заливало світлом жовте піщане пасмо, що тяглося вздовж правого берега річки, трохи осторонь від води. Противники й секунданти попрямували до цього пасма.
– Там і зупинимося, – сказав Заглоба.
– Гаразд, – погодились інші.
Заглобу все більше охоплювала тривога. Нарешті, підійшовши до Володийовського, він прошепотів:
– Пане Міхал…
– Що?
– Заради Бога, брате, ви вже постарайтесь! У ваших однині руках доля Скшетуського, воля князівни, ваше життя, та й моє теж. Борони Боже вас од біди, та я з розбійником цим не впораюся.
– Навіщо ж ви його викликали?
– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.
– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.
– Бог на поміч. Не падайте духом!
– Іще б чого!
У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.
– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.
– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.
– І мені так здається, – додав Володийовський.
– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.
– Почнемо, почнемо!
Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».
Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.
– Холодно, – сказав він, – але зігріємося, слід гадати.
Богун наслідував його приклад, і обидва, знявши верхній одяг, лишилися тільки в сорочках та шароварах, потому кожний засукав на правій руці рукав.
Але такий жалюгідний вигляд мав невеличкий лицар біля високого на зріст і міцного отамана! Пана Міхала майже не було видно. Ніби молодий півник із сильним степовим яструбом замислив єдиноборство! Секунданти з тривогою поглядали на широкі груди козака, на тугі й могутні мускули, що відкрилися, коли він засукував рукав. Ніздрі Богуна роздувалися, мовби він заздалегідь відчував кров, лоб зібрався зморшками, так що, здавалося, чорна грива росте від самих брів, і шабля в руці смикалась. Утупивши в противника хижі свої очі, він чекав сигналу до поєдинку.
А Володийовський іще раз оглянув на світло клинок своєї шаблі, поворушив жовтими вусиками і став у позицію.
– Ох, і різанина буде! – прошепотів Харламп Селицькому на вухо.
І тут пролунав Заглобин голос, що ледь здригнувся:
– В ім’я Боже, починайте!
Свиснули шаблі, і вістря дзенькнуло об вістря. Поле бою в одну мить розширилося: Богун наступав так нестримно, що Володийовський одскочив на декілька кроків і секундантам теж довелося, позадкувавши, розступитися. Шабля Богуна миготіла в повітрі зі швидкістю блискавки – злякані погляди присутніх не встигали за нею стежити, їм здавалося, навкруг пана Міхала зімкнулося кільце блискаючих зиґзаґів, погрожуючи його спопелити, і тільки Господь міг вирвати невеличкого лицаря з цього вогненного кола. Відлуння ударів злились у протяжний свист, повітря, завихрюючись, хльоскало по лицях. Лють отамана з кожною секундою зростала; в нестямі кинувся він на противника мов ураган – Володийовський тільки відступав і захищався. Права рука його, виставлена вперед, була майже нерухомою, лише кисть без утоми описувала малі, але швидкі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; клинкові підставляючи клинок, утупивши очі в очі отамана, Володийовський в ореолі блискавок, які зміїлися навкруг нього, здавався спокійним, тільки на щоках його проступали червоні плями.
Заглоба, зажмурившись, прислухався: удар, іще удар, свист, скрегіт.
«Іще захищається!» – подумав він.
– Іще захищається! – шепотіли Селицькі та Харламп.
– Зараз його до піску припре, – тихо додав Кушель.