Вогнем і мечем - Страница 194

194

– Воістину так би воно й було. Ну, а він що відповів? – запитав Володийовський.

– Знітився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати, як Кривоніс відправив його з листами піді Львів до Хмельницького, щоб він там перепочив, але гетьман не захотів його відпускати, задумав, як особу показну, посланцем своїм зробити. А насамкінець поцікавився: «Де пан Скшетуський?» Коли ж почув, що в Замості, сказав: «Може, й зустрінемося». На тому ми з ним і попрощалися.

– Здогадуюся, що потім Хмельницький одразу ж його послав до Варшави, – сказав Заглоба.

– Істинно так, одначе постривайте, пане. Повернувся я тоді у фортецю й доповів пану Вейгеру про своє посольство. Час уже пізній, а вранці новий штурм, іще страшніший першого. Не вийшло в мене побачитися з паном Скшетуським, тільки на третій день я йому розповів, як Богуна зустрів і про що ми з ним говорили. А було при цьому ще багато офіцерів і серед них пан Реговський. Послухав він мене й каже Скшетуському з кепкуванням: «Знаю, ви з ним дівиці не поділили; якщо ваша слава й дійсно поговором не роздута, викличте Богуна на поєдинок, забіяка цей вам не відмовить, будьте певні. А нам із мурів чудове постане prospectus. Тільки ж ви, вишневчани, каже, більше галасом багаті». Скшетуський на нього як гляне – ледве поглядом не поклав на місці! «Викликати радите? – запитує. – Що ж, прекрасно! Ви нас гудите, а в самого ж бо чи стане відваги вирушити в табір до черні й од мого імені Богуна викликати?» А Реговський йому: «Відваги мені не бракує, та тільки я вашій милості ні сват ні брат і йти не збираюся». Тут інші його підняли на сміх. «Ач, кажуть, хоробрий, козирився, поки діло не дійшло до власної шкури!» Реговський у амбіцію: піду, мовляв, і квит, без усякого. Наступного дня й вирушив, тільки Богуна вже відшукати не зміг. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після ваших слів, бачу, що не збрехав він. Хмельницький, виходить, і дійсно послав Богуна з листом, а тут ви його й перехопили.

– Так воно й було, – підтвердив Володийовський.

– Скажіть-но, пане, – запитав Заглоба, – а де тепер може бути Скшетуський? Треба нам його відшукати, щоби зразу їхати за князівною!

– Під Замостям ви про все дізнаєтеся легко, там його ім’я вже прогриміло. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, наголову розбили. Потім Скшетуський власними силами двічі татарські чамбули погромив, Бурляя зім’яв і ще декілька ватаг розігнав.

– Як же Хмельницький дозволяє таке?

– Хмельницький од нас відступився, каже, вони безчинствують усупереч його наказам. Інакше б ніхто не повірив у його вірність і смиренність.

– Ох, і гидота ж пиво в цій Кінській Волі! – зауважив Заглоба.

– За Любліном поїдете по спустошеному краю, – продовжував пан Лонгинус, – там і козацькі роз’їзди побували, і татари всіх поголовно брали в неволю, а скількох полонили під Замостям і Грубешовом, самому Богові тільки відомо. Скшетуський уже не одну тисячу відбитих полонеників одіслав у фортецю. Трудиться в поті чола свого, не жаліючи ні сил, ні здоров’я.

Тут пан Лонгинус зітхнув і задумливо голову похнюпив, а помовчавши, вів мову далі:

– Думається мені, Господь у найвищому своєму милосерді неодмінно пошле Скшетуському розраду й подарує те, в чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього кавалера. У нинішні часи аморальності та користолюбства, коли всяк про себе тільки дбає, він про себе забув і думати. Адже давно міг отримати згоду князя й на пошуки князівни вирушити, так ні, ні, братушки. Коли настали для батьківщини лихі часи, ні на хвилину не захотів залишити служби і, страждаючи в душі, безнастанно в трудах перебуває.

– Що й казати, душа в нього римлянина, – прорік Заглоба.

– Ось із кого приклад брати слід.

– Особливо вашій милості, пане Підбийп’ятко. Замість того щоб три голови шукати, ліпше б пошукали спосіб допомогти батьківщині.

– Господь бачить, щу в моєму серці коїться! – мовив пан Лонгинус, звівши очі до неба.

– Скшетуського вже Господь нагородив Богуновою смертю й тим, що хвилину спокою подарував Речі Посполитій, – сказав Заглоба, – саме час тепер нашому другу взятися за пошуки своєї згуби.

– Ви з ним поїдете?

– А ви хіба ні?

– Я радий би всією душею, та що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього князеві ж од Скшетуського із проханням дати йому відпустку.

– Дозвіл на відпустку в нас із вами.

– Ну, а інші ж листи я відвезти мушу…

– Доведеться вам, шановний пане, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. По правді кажучи, такі кулаки, як ваші, в експедиції за князівною вельми знадобилися б, але більше ніякої від вас користі не буде. Там постійно хитрувати доведеться і, скоріше за все, за мужиків себе видавати, вдягнувшись у козацькі свитки, а ви зі своїм зростом тільки даремно очі будете мозолити, всяке зразу запитає: а це що за здоровило? Відкіля такий козак узявся? Та й говорити по-їхньому не вмієте до пуття. Ні, ні! Паняйте собі до Кракова, а ми вже якось упораємося самі.

– І я так гадаю, – сказав Володийовський.

– Видно, так воно найліпше буде, – відповів Підбийп’ятка. – Благослови вас Господь, нехай не покине він вас у своєму милосерді! А чи відомо вам, шановні панове, де сховано князівну Олену?

– Богун сказати не захотів. Нам відомо не більше того, що я підслухав у хліві, куди він мене запроторив, але й це немало.

– Як же ви її відшукаєте?

– Це вже дозвольте мені! – сказав Заглоба. – Із гірших тарапат виплутувався. Поки шо ж у нас клопіт один – пошвидше розшукати Скшетуського.

194