Вогнем і мечем - Страница 196

196

Тим часом розгром Кречовского, та й зима, що наближалася, передвіщали тривалий затишок. Країна зализувала рани, опустілі житла заселялись, і помалу підбадьорювалися серця, котрі до того сушилися сумнівами та страхом.

Друзі наші, що теж підбадьорилися, після довгої і важкої подорожі благополучно прибули до Збаража і, доповівшись у замку, без зволікання вирушили до коменданта, яким, на превеликий їхній подив, виявився Вершулл.

– А де Скшетуський? – ледве привітавшись, запитав Заглоба.

– Немає його, – відповідав Вершулл.

– Вашу милість, виходить, комендантом фортеці призначено?

– Так точно. Замість Скшетуського: він виїхав, а мені ввірив гарнізон до свого повернення.

– А коли обіцяв повернутися?

– Нічого не сказав, сам не знав, видно, тільки попросив перед від’їздом: «Якщо до мене хто приїде, скажіть, щоб тут чекали».

Заглоба з Володийовським перезирнулись.

– Давно він виїхав? – запитав невеличкий лицар.

– Десять днів як.

– Пане Міхал, – сказав Заглоба, – добре б, якби пан Вершулл вечерею нас почастував – що за розмова на голодний шлунок! За трапезою все й обговоримо.

– Радий служити, шановні панове, я і сам якраз за стіл зібрався. До речі сказати, командування переходить до пана Володийовського, як старшого за званням, так що я в нього в гостях, а не він у мене.

– Залишайтеся начальствувати, пане Кшиштоф, – відповів Володийовський, – ви роками старший, та й мені, певно, виїхати доведеться.

Незабаром було подано вечерю. Сіли, попоїли. Заглоба, заморивши черв’ячка двома мисками юшки, звернувся до Вершулла із запитанням:

– А чи немає у вас, пане, припущень, куди міг Скшетуський поїхати?

Вершулл відіслав челядників, що прислужували за столом, і після деяких роздумів відповів:

– Припущення є, але Скшетуському дуже важливо, щоб таємницю було збережено, того я при людях і не став нічого говорити. Нам отут, схоже, до весни без діла стояти, от він і скористався слушним моментом і, як мені здається, поїхав на пошуки князівни, що у Богуна в неволі.

– Богуна вже немає на світі, – сказав Заглоба.

– Як це?

Заглоба втретє або вчетверте повідав, як усе сталося, – розповідь цю він повторював із незмінним задоволенням, – Вершулл же, як і пан Лонгинус, слухав і не міг надивуватись, а потім зазначив:

– Тепер усе-таки Скшетуському легше буде.

– Воно-то так, але ж її ще відшукати потрібно. Людей-то хоч він узяв із собою?

– Нікого не взяв, із трьома кіньми та з козачком-русином тільки поїхав.

– І правильно зробив, там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще сяк-так можна б дійти з корогвою, але в Ушиці та Могильові вже точно стоять козаки – там зимівники гарні, а в Ямполі головне козацьке гніздов’я – туди або з цілою дивізією йти, або одному.

– А чому ваша милість думає, що він саме в ті краї подався? – запитав Вершулл.

– Тому, що її за Ямполем заховано і йому про це відомо, але там суцільні яри, байраки та непролазні зарості – навіть якщо знати місце, не враз відшукаєш, а не знаючи і поготів! Я в Ягорлику бував, за кіньми і позивати їздив. Разом у нас діло б, певно, пішло краще, а як він там сам один – ох, не знаю, сумнів мене бере; хіба що випадок який-небудь дорогу підкаже, адже розпитувати, і то не можна.

– Так ви хотіли з ним разом їхати?

– Хотіли. Що тепер робити будемо, га, пане Міхал? Поїдемо слідом чи не поїдемо?

– Дозволяю вирішувати вашій милості.

– Гм! Десять днів, як виїхав, – не наздогнати нам його, а головне, він звелів тут себе чекати. І Бог відає, який іще напрямок вибрав. Міг на Проскурів і Бар по старому шляху поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський – не вгадаєш.

– Не забудьте, пане, – сказав Вершулл, – це тільки моє припущення, що він за князівною поїхав, а впевненості в тім немає.

– Саме так! – сказав Заглоба. – А раптом він усього-на-всього за язиком вирушив і незабаром повернеться в Збараж, пам’ятаючи, що ми разом іти збиралися: зараз би йому нас якраз чекати. Ох, лихо, не знаєш, що і придумати.

– Я б вам порадив почекати ще днів десять, – сказав Вершулл.

– Десять днів – ні те ні се: або чекати, або не чекати зовсім.

– Я думаю: не чекати; що ми втрачаємо, якщо завтра ж візьмемо та й поїдемо? Не знайде Скшетуський князівни, ачей нам Господь допоможе, – сказав Володийовський.

– Бачите, пане Міхал, тут усе до тонкощів передбачити потрібно, – відповів Заглоба. – Ви по молодості літ пригод прагнете, а тут є ще небезпека: як би в тамтешніх жителів підозри не виникло, чого і Скшетуський, і ми раптом попхалися в ті краї. Козаки народ хитрий і бояться, як би їхні задуми не розкрилися. Може, вони на кордоні біля Хотина з місцевим пашею або в Задністров’ї з татарами переговори щодо прийдешньої війни ведуть – хто їх знає! А вже за чужинцями пильно будуть стежити, особливо коли розпитувати про дорогу. Я їх знаю. Видати себе легко, а що далі?

– Тоді тим скоріше Скшетуський може в яку-небудь колотнечу потрапити, отут наша допомога і буде потрібна.

– І це вірно.

Заглоба так дуже замислився, що в нього навіть жили на скронях здулися.

Нарешті він отямився і промовив:

– Я все зважив: потрібно їхати.

Володийовський зітхнув полегшено.

– А коли?

– Відпочинемо деньків три, зміцніємо душею і тілом та й поїдемо.

Наступного ж дня друзі заходилися готуватись у дорогу, як раптом напередодні від’їзду зненацька з’явився слуга Скшетуського, молоденький козачок Цига, зі звістками і листами до Вершулла. Почувши про це, Заглоба з Володийовським поспішили до коменданта на квартиру і там прочитали нижченаведене:

196