Вогнем і мечем - Страница 198

198

«Невже їм нічого, крім крові, не треба? Невже не потрібні ніякі свободи, крім свободи палити і грабувати?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогони, що розривали його шляхетні груди.

– Голову Кисельову! Голову Кисельову! На погибель! – кричала юрба.

Воєвода без вагань приніс би їм у дарунок свою скуйовджену білосніжну голову, коли б не останні крихти віри, що і черні цій, і всьому козацтву потрібно щось інше, більше – а інакше не буде ні їм, ні Речі Посполитій порятунку. Нехай розкриє їм на це очі прийдешній день!

І коли він думав так, проблиск надії, що зміцнювала дух, розсіював на мить морок, породжений розпачем, і бідолашний старець починав себе умовляти, що чернь – це ще не все козацтво і не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться переговори.

Але чи багато від них буде пуття, поки півмільйона мужиків не склали зброї? Чи не стане злагода з першим подувом весни схожою на сніги, що нині вкривають степ?…

І вкотре вже пригадувалися воєводі слова Яреми: «Милість можна зробити лише переможеним», – і думка його знову занурювалася в пітьму, а під ногами розверзалася прірва.

Тим часом перевалило за північ. Волання та стрілянина трохи притихли, зате виття вітру посилилося, надворі вирувала хуртовина, втомлені юрби, видно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло від серця.

Войцех Мясковський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав біля вікна, занесеного снігом, і мовив:

– Бачиться мені, з Божою поміччю ще доживемо до завтра.

– Може, і Хмельницький надішле підмогу – з цією охороною нам не дійти, – зауважив Смяровський.

Зеленський, підчаший брацлавський, посміхнувся гірко:

– Хто скаже, що ми посланці миру!

– Траплялося мені, і не раз, посольствувати в татар, – сказав новогрудський хорунжий, – але такого я в житті не видав. У нашій особі Річ Посполиту зліше принижено, ніж під Корсунем і Пилявцями. Того я й говорю: їдьмо, шановні добродії, назад, про переговори годі й думати.

– Їдьмо, – як відлуння повторив каштелян київський Бжозовський. – Не судилося бути мирові – нехай буде війна.

Кисіль підвів очі й утупив осклянілий погляд у каштеляна.

– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо проговорив старець.

І замовк, а за ним замовкли й інші – лише Кульчинський, київський скарбничий, почав голосно молитись, а ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Раптом двері розчинились і до світлиці ввійшов Бришовський, капітан драгунів єпископа Познанського, що командував конвоєм.

– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийсь козак хоче бачити панів комісарів.

– Нехай увійде, – відповів Кисіль. – А чернь розійшлася?

– Пішли. До завтра обіцяли повернутися.

– Дуже буйствували?

– Страшенно, але Донцеві козаки поклали душ п’ятнадцять. Завтра обіцяються нас спалити живцем.

– Добре, клич цього козака.

За хвилину двері відчинились, і на порозі стала висока людина, що заросла чорною бородою.

– Ти хто такий? – запитав Кисіль.

– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, Кульчинський і ловчий Кшетовський попідхоплювалися з лав. Усі вони минулого року були з князем під Старокостянтиновом і Махнівкою та чудово знали пана Яна; Кшетовський навіть йому доводився свояком.

– Правда! Правда! Та це ж Скшетуський! – повторювали вони в один голос.

– Що ви тут робите? Як змогли до нас добратися? – запитував, обіймаючи його, Кшетовський.

– У селянській одежі, як бачите, – відповідав Скшетуський.

– Ваша милість, – вигукнув, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, – це найдоблесніший лицар із корогви руського воєводи, прославлений серед усього війська.

– Радий душевно його вітати, – сказав Кисіль, – воістину надзвичайну відвагу мати потрібно, щоб до нас пробитися.

І потім звернувся до Скшетуського:

– Чого ви від нас хочете?

– Дозвольте з вами йти, ваша милість.

– Драконові в пащу лізете… Втім, коли така ваша воля, ми заперечувати не маємо права.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього зі здивуванням.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботним виразом.

– Скажіть, пане, – промовив він, – які причини штовхнули вас у це пекло, куди не лізе ніхто по добрій волі?

– Нещастя, ясновельможний пане воєвода.

– Даремно я запитав, – сказав Кисіль. – Видно, ви втратили когось із близьких і тепер на пошуки їдете?

– Саме так.

– А давно це приключилося?

– Минулої весни.

– Як? І ваша милість зараз тільки їхати зібралися! Адже мало не рік минув! Що ж ви дотепер, шановний пане, робили?

– Воював під прапорами руського воєводи.

– Невже шляхетний цей вождь вас не побажав відпустити?

– Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, що було перерване київським каштеляном:

– Усі ми, хто з князем служив, чули про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили зі співчуття до нього, а що він зволів, поки війна йшла, батьківщині служити, а не про своє благо пектися, гідно ще більшого схвалення. Рідкісний як на теперішній час приклад.

– Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького хоч що-небудь значить, повірте, пане, я не забуду його за вас замовити, – сказав Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

– А тепер ідіть відпочивайте, – лагідно сказав воєвода, – ви, певно, стомлені добряче, як і всі ми: адже в нас ні хвилини немає спокою.

198