Вогнем і мечем - Страница 200

200

У Білгороді комісарам знову здалося, що прийшла їхня остання година. Було побито хворого Бришовського, вбито Гняздовського – лише поява митрополита, що прибув для бесіди з воєводою, дозволила уникнути неминучої розправи. У Київ комісарів пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького 11 лютого, не діставши ніякої відповіді. Комісари не знали, як бути, куди їхати. Зворотний шлях був відрізаний: незліченні розбійні ватаги тільки й чекали зриву переговорів, аби перебити посольство. Юрба все дужче розперізувалася. Драгунам перепиняли дорогу, хапаючи коней за повіддя, сани воєводи обсипали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський і Донець у кровопролитному бою розігнали юрбу з кількох сот людей. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову вирушили до Хмельницького, щоб переконати його приїхати на переговори в Київ, але воєвода майже вже не сподівався, що комісари доберуться туди живими. Тим часом у Фастові вони змушені були склавши руки дивитись, як юрба розправляється з полоненими: старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонці, обливали на морозі водою, кололи вилами, живцем батували ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, поки нарешті Хмельницький не надіслав відповідь, що в Київ їхати він не бажає, а чекає воєводу та комісарів у Переяславі.

Злощасні посланці піднеслися духом, думаючи, що настав кінець їхнім стражданням. Переправившись через Дніпро в Трипілля, вони зупинилися на нічліг у Воронькові, звідкіля всього шість миль було до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби тим самим роблячи честь королівському посольству. Але як же він перемінився з тієї пори, коли намагався виглядати несправедливо скривдженим, «quantum mutatus ab illo», як писав воєвода Кисіль.

Хмельницький з’явився в супроводі півсотні вершників, із полковниками, осавулами та військовим оркестром, немов удільний князь – зі значком, з бунчуком і червоним прапором. Комісарський поїзд негайно зупинився, він же, підскакавши до передніх саней, у яких сидів воєвода, довго дивився в лице поважному старцю, а потім, злегка піднявши шапку, промовив:

– Уклін вам, панове комісари, і вам, воєводо. Раніш би треба було починати зі мною переговори, поки я слабкішим був і сили своєї не відав, але коли король вас до мене прислав, від душі радий прийняти вас на своїх землях.

– Привіт вам, гетьмане! – відповів Кисіль. – Його величність король послав нас монарше благовоління вам засвідчити й установити справедливість.

– За благовоління монарше спасибі, а справедливість я вже особисто ось цим, – тут він ляснув рукою по шаблі, – встановив, не пощадивши життів ваших, і надалі так чинити буду, коли по-моєму робити не будете.

– Нелюб’язно ви, гетьмане запорізький, приймаєте нас, посланників королівських.

– Не буду говорити на морозі, знайдеться ще для цього час, – різко відповів Хмельницький. – Пустіть мене, пане Кисіль, у свої сани, я бажаю честь виявити посольству – поїду разом із вами.

З цими словами він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, звільняючи місце по ліву від себе руку.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

– По праву руку мене саджайте!

– Я сенатор Речі Посполитої!

– А що мені сенатор! Потоцький он перший сенатор і коронний гетьман, а в мене в ликах зараз разом з іншими: захочу, завтра ж на палю посаджений буде.

Рум’янець виступив на блідих щоках Киселя.

– Я тут особу короля представляю!

Хмельницький ще дужче насупився, але стримав себе і сів ліворуч, бурмочучи:

– Най король буде у Варшаві, а я на Русі. Мало ще, бачу, вам од мене дісталося.

Кисіль нічого не відповів, лише звів очі до неба. Він передчував, що його очікує, і справедливо подумав у ту мить, що якщо шлях до Хмельницького можна назвати Голгофою, то переговори з ним – хресна мука.

Поїзд рушив у місто, де стріляли з двох десятків гармат і дзвонили в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, як би комісари не визнали це знаком особливої для себе честі, сказав воєводі:

– Я не тільки вас, а й інших послів, яких до мене шлють, так приймаю.

Хмельницький говорив правду: дійсно, до нього, ніби до удільного князя, вже посилали посольства. Повертаючись із Замостя під враженням виборів, пригнічений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман куди як скромніше про себе мислив, але, коли Київ вийшов назустріч йому з прапорами і вогнями, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem populi de sevitute lechica et bono omine Bohdan» – Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps», – тоді, за словами сучасників, «загордився цим звір дикий». Силу свою відчув і твердий ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були безмовним визнанням як його могутності, так і незалежності; незмінна дружба татар, оплачувана більшістю здобичі та нещасним ясиром, що його цей народний вождь дозволив брати з числа свого народу, дозволяла розраховувати на підтримку проти будь-яких ворогів; тому-то Хмельницький, який іще під Замостям визнавав королівську владу і волю, нині, пойнятий гординею, упевнений у своїй силі, бачачи пануючий у Речі Посполитій розбрід і слабкість її проводирів, готовий був підняти руку й на самого короля, тепер уже мріючи в глибині темної своєї душі не про козацькі вольності, не про повернення Запоріжжю колишніх привілеїв, не про справедливість до себе, а про удільну державу, про князівську шапку і скіпетр.

Він почував себе хазяїном України. Запорізьке козацтво стояло за нього: ніколи, ні під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало такої багатої здобичі; дикий за натурою своєю народ тягся до нього – адже, коли мазовецький або великопольський селянин безмовно гнув спину під ярмом насильства, що в усій Європі дісталося на долю «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям усмоктував любов до волі настільки ж безмежної, дикої та буйної, як самі степи. Охота було йому ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не паном даній, коли з-за порогів Січ закликала його: «Кинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин учив його воювати, привчав погляд його до пожеж і крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було розбійничати під рукою Хмеля і панів різати, ніж ламати перед підстаростою шапку?…

200