Вогнем і мечем - Страница 203

203

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:

– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.

– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.

Із цими словами Хмельницький вирушив до своїх палат, а за ним полковники і комісари. У великому серединному покої стояв накритий стіл, що ломився під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, напевно, міг би відшукати і своє, вивезене минулого літа з Гущі. На блюдах горою навалено було свинину, яловичину й татарський плов, уся кімната просочилася запахом просяної горілки, розлитої по срібних глечиках. Хмельницький сів за стіл, посадовивши по праву від себе руку Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського, і сказав, тицьнувши пальцем у горілку:

– У Варшаві кажуть, я лядську кров п’ю, а в мене її пси хлебчуть, мені смачніша горілка.

Полковники розреготалися – від їхнього сміху затремтіли стіни.

Таку пігулку підніс комісарам замість закуски гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб – як писав підкоморій львівський – «не дражнити дикого звіра».

Лише піт рясно зросив бліде чоло воєводи.

Трапеза почалася. Полковники руками брали з блюд шматки м’яса, Киселеві та Бжозовському накладав у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні: кожний поспішав угамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток, та горілка з булькотом лилася в горлянки; часом хто-небудь зроняв слівце, що залишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, попоївши і перехиливши кілька чарок просянки, першим раптом звернувся до воєводи із запитанням:

– Хто у вас командує конвоєм?

Тривога відбилася на лиці воєводи.

– Скшетуський, достойний кавалер! – відповів він.

– Я його знаю, – сказав Хмельницький. – Чого це він не захотів дивитись, як ви мені дарунки вручите?

– Такий йому було дано наказ: він не в почет до нас, а для охорони приставлений.

– А наказ хто дав?

– Я, – відповів Кисіль, – непристойно, здалося мені, щоб при врученні дарунків у нас із тобою над душею драгуни стояли.

– А я інше подумав, знаючи, якої гордої вдачі сей воїн.

Тут у розмову втрутивсь Яшевський.

– Ми тепер драгунів не боїмося, – сказав він. – Це за старих часів у них була лядська сила, та ми вже під Пилявцями розшолопали: не ті нині ляхи, що били колись турків, татар і німців…

– Не Замойські, Жолкєвські, Ходкевичі, Хмелецькі та Конєцпольські, – перебив його Хмельницький, – а самі Трусевичі та Зайцевські, діти, заковані в залізо. Ледь нас угледіли, наклали у штани зі страху і навтікача, хоч татар і було спершу тисячі три, не більше…

Комісари мовчали, тільки шматок нікому вже не ліз у горлянку.

– Їжте і пийте, прошу уклінно, – сказав Хмельницький, – а то я подумаю, що наша проста козацька їжа у ваших панських глотках застряє.

– Коли в них глотки тіснуваті, можна і ширшими зробити! – закричав Дедяла.

Полковники, що встигли вже міцно захмеліти, вибухнули реготом, але гетьман кинув на них грізний погляд, і знову стало тихо.

Кисіль, який не перший уже день хворів, зробився блідий як полотно, а Бжозовський почервонів так, що здавалося, його от-от ударить грець.

Зрештою він не витримав і рикнув:

– Ми що, обідати сюди прийшли чи вислуховувати кепкування?

На що Хмельницький відповів:

– Ви на переговори приїхали, а тим часом литовське військо міста наші палить. Мозир і Турів мої повирізали – якщо буде тому підтвердження, я чотирьом сотням бранців голови на ваших очах накажу постинати.

Бжозовський стримав лють, що закипала в крові. Воістину життя бранців залежало від настрою гетьмана – варто йому бровою повести, і їм кінець – виходить, треба зносити всі образи, та ще зм’якшувати вибухи гніву, щоб привести його ad mitiorem et saniorem mentem.

У такому дусі й заговорив тихим голосом кармеліт Лентовський, за натурою своєю людина м’яка і боязка:

– Бог дасть, вісті з Литви щодо Мозиря і Турова виявляться невірними.

Але не встиг він договорити, Федір Вишняк, черкаський полковник, відкинувшись назад, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, оскільки їх розділяло четверо інших співтрапезників, а тільки крикнув:

– Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе пулковників запорізьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але не зуміли, і полковника було викинуто за поріг.

– Коли ж ти, шановний гетьмане, комісію зібрати бажаєш? – запитав Кисіль, прагнучи дати інший напрям бесіді.

На лихо, і гетьман уже захмелів добряче, тому відповідь його була швидка та уїдлива.

– Завтра думати-гадати будемо, нині я п’яний! Зарядили про свою комісію, попоїсти не дадуть спокійно! Набридло, годі! Бути війні! – І гетьман грюкнув кулаком по столі, від чого підстрибнули глечики і блюда. – І чотирьох тижнів не мине, я вас усіх зігну в баранячий ріг, ногами стопчу, турецькому султанові продам. Король на те і король, аби рубати голови шляхті, князям та магнатам! Согріши князь, урізати йому шию; согріши козак, урізати шию! Ви мені шведами погрожуєте, тільки і шведи мене не здержуть. Тугай-бей – брат мій, друг сердечний, єдиний на світі сокіл – що захочу, все зразу ж робить, а його гніздо близько.

203