Вогнем і мечем - Страница 211

211

– Я вже і пити з ним пробував у надії, що він од вина піднесеться духом, – усе марно! Пити п’є, але історій несусвітних, як за старих часів, не розповідає і подвигами своїми не похваляється, хіба що розчулиться, а потім голову на черево і спати. Вже і не знаю, хто дужче зневірюється – він чи Скшетуський.

– Шкода його невимовно. Що не кажіть, великий був лицар! Ходімо до нього, пане Міхал. Адже він звичку мав наді мною насміхатись і дошкуляти всіляко. Може, і зараз візьме охота? Господи, як же змінюються люди! Такий веселий був чоловік!

– Ходімо, – сказав Володийовський. – Пізненько, щоправда, але йому вечорами найважче: цілий день продрімає, а вночі заснути не може.

Продовжуючи розмовляти, друзі вирушили на квартиру до Заглоби; той сидів біля розчиненого вікна, підперши голову рукою. Година була вже пізня, у замку зупинився всякий рух, тільки дозорці перегукувалися протяжними голосами, а в густому чагарнику, що відокремлював замок од міста, солов’ї несамовито виводили свої нічні трелі, свистячи, булькаючи і клацаючи з такою силою, з якою обрушується на землю весняна злива. Крізь розчинене вікно струменіло тепле травневе повітря, місячне світло яскраво опромінювало скорботне лице і схилену на груди лису голову Заглоби.

– Добрий вечір, ваша милість, – вітали його лицарі.

– Добрий вечір, – відповів Заглоба.

– Про що, пане, розмріялися перед віконцем, замість того щоб спати лягати? – запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

– Не до сну мені, – проговорив він ледь чутно. – Рік тому, рівно рік, ми з нею від Богуна тікали, і над Кагамликом так само для нас щебетали пташки, а тепер де вона?

– Така, видно, була Божа воля, – сказав Володийовський.

– Щоб я сльози в тузі проливав! Немає мені ні в чому розради, пане Міхал!

Настало мовчання, тільки усе дзвінкіше заливалися за вікном солов’ї: здавалося, світла ніч наповнена їхнім тьохканням.

– О Боже, Боже, – зітхнув Заглоба, – точно так, як на Кагамлику!

Пан Лонгинус змахнув сльозу з лляних вусів, а невеличкий лицар трохи згодом промовив:

– Знаєте що, пане? Сум сумом, а випийте з нами медку – немає від туги цілющіших ліків. А за чаркою, дасть Бог, кращі часи прийдуть на пам’ять.

– Що ж, випиймо, – покірно погодився Заглоба.

Володийовський наказав челядникові принести вогню і жбан меду, а коли всі сіли, запитав, розуміючи, що лише спогади можуть одвернути Заглобу від гірких думок:

– Виходить, уже рік, як ви з покійницею з Розлогів од Богуна тікали?

– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми через Кагамлик переправилися, хотіли в Золотоношу потрапити. Ох, тяжко на світі жити!

– І вона переодягнена була?

– Так, козачком. Волосся мені довелося сердезі відрізати, щоб її не впізнали. Пам’ятаю навіть, у якому місці я його під деревом закопав разом із шаблею.

– Чарівна була панна! – вставив із зітханням Лонгинус.

– Я ж вам говорю, що з першого дня її полюбив, немов сам виховував із малолітства. А вона все рученьки складала та дякувала за порятунок і турботу! Краще б мені від козацької шаблі згинути, ніж нинішнього дня дочекатися! Навіщо тепер жити на світі?

Ніхто йому не відповів; мовчки пили три лицарі мед, перемішаний зі слізьми.

– Думав, біля них у спокої до старості доживу, а тут… – почав було знову Заглоба і безсило опустив руки. – Нічого мені більше чекати, хіба що смерть принесе розраду.

Не встиг Заглоба докінчити, як у сінях учинився шум: хтось намагався ввійти, а челядник не пускав; почалася голосна сварка. Раптом Володийовському почувся знайомий голос, і він крикнув челядникові, щоб той упустив прибульця.

Двері прочинились, і в щілині з’явилася щоката рум’яна фізіономія Редзяна, що, обвівши поглядом застілля, поклонився і сказав:

– Слава Ісусові Христу!

– Навіки слава, – відповів Володийовський. – Це Редзян.

– Я, – мовив хлопець, – кланяюся вашим милостям низько. А де мій хазяїн?

– Твій хазяїн у Корці, він хворий.

– О Господи! Та що ви таке говорите, пане! Не дай Боже, тяжко?

– Був тяжко, а тепер оклигує. Лікар обіцяє видужання.

– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.

Невеличкий лицар сумно похитав головою.

– Даремно ти поспішав, пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердегу гіркими слізьми.

У Редзяна очі на лоба полізли.

– Батечку мій! Що я чую? Невже панянка померла?

– Не померла, а в Києві розбійниками вбита.

– В якому ще Києві? Що ваша милість верзе?

– Як у якому Києві? Ти що, не чув про Київ?

– Господи Ісусе! Ваша милість жартує, певно? Відкіля їй взятися в Києві, коли її неподалік од Рашкова сховано, в яру над Валадинкою? І відьмі наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок її від себе не відпускала. Їй-богу, так і розуму недовго позбутися!

– Якій іще відьмі? Ти що плетеш?

– Та Горпині!.. Я цю сучку добре знаю!

Заглоба раптом підхопивсь і почав розмахувати руками, ніби потопаючий у відчайдушній спробі знайти порятунок.

– Помовчіть заради всього святого, пане, – обірвав він Володийовського. – Дозвольте, чорт забирай, і мені слово вставити!

Заглоба сполотнів, лисина його зросилася потом – присутнім навіть стало за нього страшно, але старий шляхтич, одним махом перескочивши через лаву, схопив Редзяна за плечі і запитав хрипко:

– Хто тобі сказав, що її… біля Рашкова сховано?

– Хто міг сказати? Богун!

– Ти що, брате, з глузду з’їхав?! – гаркнув Заглоба і почав трясти хлопця як грушу. – Який Богун!

– Господи помилуй! – заволав Редзян. – Навіщо ж трясти так? Пустіть, ваша милість, дайте з думками зібратись… Останній витрусите розум, у мене й так усе в голові перемішалось… Який, кажете, Богун? Невже ваша милість його не знає?

211