Вогнем і мечем - Страница 221

221

– А про що ж ти, голубе, шкодуєш? – запитала Олена.

– Богун мені казав, там закопано гроші, а їхні милості таку зчинили хапанину, що і близько підійти не знайшлося хвилини, хоч я місце біля млина знаю. А скільки добра залишено в тій світлиці, де панянка жила, – серце на шматки рветься!

– Дивіться, якого слугу матимете! – сказав князівні Заглоба. – Тільки свого хазяїна і визнає, а так хоч із самого чорта шкіру готовий здерти і на комір пристосувати.

– Дасть Бог, шановний добродію, пане Редзян, на мою невдячність тобі ремствувати не доведеться, – промовила Олена.

– Дякую уклінно, панянко! – відповів Редзян, цілуючи їй руку.

Весь цей час Володийовський помовчував, прикриваючи збентеження напускною суворістю, і тільки вино потягував із міха, поки невластива йому мовчазність не привернула уваги Заглоби.

– Що ж це в нас пан Міхал слова не скаже! – вигукнув він і звернувся до Олени: – Говорив я, врода ваша позбавила його розуму і дару мови?

– Лягали б ви краще спати, пане, попереду довгий день! – відповів, зніяковівши, лицар і вусиками почав ворушити швидко, немов заєць для куражу.

Але старий шляхтич мав рацію. Надзвичайна краса князівни мовби скувала невеличкого лицаря. Дивився він на неї, дивився і себе запитував у душі: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало йому довелось у житті побачити красунь: красиві були Ганна і Барбара Збаразькі, вельми гарна Ануся Борзобагата, і Жукувна, за якою увивався Розтворовський, чарівна, і Вершуллова Скоропадська, і панна Боговитянка, та жодна з них зрівнятися не могла з цією чудовою степовою квіткою. З ними бував Володийовський і дотепний, і говіркий, тепер же, дивлячись на оксамитні, лагідні та томливі очі, на шовковисту бахрому, що їх облямовувала й відкидала на лице глибоку тінь, на пасма, що розсипалися по плечах, як квіти гіацинта, на стрункий стан і високі груди, ледве погойдувані диханням, від яких виходило солодке тепло, на лілейну білизну і троянди, що квітнули на ланітах, на малинові вуста, лицар наш слова виговорити не міг, – гірше того! – самому собі здавався неспритним, дурним і, головне, невеличким, невеличким до смішного. «Вона князівна, а я хто?» – думав він не без гіркоти і мріяв, аби раптом наскочила яка-небудь напасть, аби з темряви виріс який-небудь грізний велетень – от коли б бідолашний пан Міхал показав, що не такий уже він і невеличкий, як здається! На додачу його дратувало, що Заглоба, задоволений, видно, що названа його дочка з легкістю розбиває серця, без кінця хмикає, і вже жарти відпускати почав, і підморгує відчайдушно.

А вона тим часом сиділа біля багаття, осяяна рожевим блиском вогню і білим місячним світлом, чарівна, спокійна, гарнішаючи з кожною хвилиною.

– Визнайте, пане Міхал, – сказав уранці Заглоба, коли друзі залишилися на короткий час удвох, – що другої такої діви не знайти в усій Речі Посполитій. Покажете ще одну, дозволю бовдуром себе назвати і imparitatem стерплю мовчки.

– Заперечувати не буду, – відповів невеличкий лицар. – Диво це рідкісне, незвичайне; мені такого ще не траплялося бачити: згадайте статуї богинь, виліплені з мармуру, що, мовби живі, у палаці Казановських стоять, – і ті ні в яке порівняння з нею йти не можуть. Не дивно, що найдоблесніші мужі накласти головою за неї готові, – вона того варта.

– А я про що кажу? – вигукував Заглоба. – Їй-богу, навіть не знаю, коли вона краща: вранці чи ввечері? Як не глянеш, свіжа, начебто троянда. Я вам говорив, що і сам у минулі часи гарний був надзвичайно, але і тоді їй красою поступався, хоча дехто говорить, вона на мене як дві краплі води схожа.

– Ідіть ви к бісу, друже милий! – закричав невеличкий лицар.

– Не гнівайтеся, пане Міхал, і без того ви надто грізним здаватися хочете. Поглядаєте на неї, як козел на капусту, а з лиця похмурий; голову даю, що в самого слинка тече, так не про купця товарець, смію зауважити.

– Тьху! – плюнув Володийовський. – І не соромно вашій милості на старості літ дурниці верзти?

– А чого ви похмурі такі?

– Вам здається, всі напасті як дим розсіялись і небезпека минула, а я думаю, ще гарненько подумати треба, як одного уникнути, від іншого сховатися. Шлях попереду важкий, лише Богу відомо, що нас іще очікує, – у тих краях, куди ми їдемо, певно, вже вирує полум’я.

– Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, куди було гірше: попереду заколот, за спиною погоня; однак же я через усю Україну, як крізь вогненне кільце, пройшов і дістався самого Бара. А для чого, скажіть, ми голову на плечах носимо? У найгіршому разі підемо в Кам’янець, до нього вже близько.

– Ба! Туркам і татарам не далі.

– Розповідайте!

– Я діло говорю і ще раз повторюю: є про що подумати. Кам’янець краще стороною обійти і прямо на Бар рушити; козаки перначі поважають, із чорним людом ми порозуміємось, а от якщо нас хоч один татарин примітить – пиши пропало! Я їхнього брата давно знаю: попереду чамбулу з птахами та вовками летіти – ще сяк-так, але боронь Боже зійтися ніс до носа – отут і я нічого не зможу вдіяти.

– Добре, підемо до Бара або куди-небудь у ті краї, а кам’янецька татарва та черемиси нехай у караван-сараях своїх від чуми подохнуть! Вашій милості невтямки, що Редзян і в Бурляя взяв пернач. Тепер козаки нам не перешкода – хоч гуляй поміж ними з піснею. Сама глушина позаду залишилася, далі, слава Богові, живуть люди. Про ночівлю на хуторах треба подумати – дівиці воно і зручніше, і пристойніше. Вельми вже ви, здається мені, все в чорних кольорах бачите. Цо у дідька! Невже три чоловіки в розквіті сил, три хвацькі – без усяких лестощів скажу – молодці зі степу не вийдуть! З’єднаємо гостроту розуму нашого з вашою шаблею – і гайда! Більше нам з вами все одно нічого робити. У Редзяна Бурляїв пернач є, а це головне: нині Бурляй усьому Поділлю хазяїн; нам би тільки перемахнути за Бар, а там уже Ланцкоронський стоїть на чолі кварцяних корогов. Їдьмо, пане Міхал, не гаймо часу!

221