Вогнем і мечем - Страница 223

223

– А пам’ятаєте, пане, як ви мене на руках через воду переносили? – запитувала Олена.

– Дасть Бог, і ваша пора прийде кого-небудь на руках носити: Скшетуський про це подбає!

– Ху-ху! – сміявся Редзян.

– Ах, киньте, прошу, пане, – шепотіла князівна, спалахуючи і потуплюючи очі.

Так вони розмовляли між собою, коротаючи час у дорозі. За Бареком і Єлтушковом на кожнім кроці зустрічатися почали свіжі сліди, залишені жорстокою війною. Там дотепер безчинствували озброєні зграї, там же нещодавно палив і убивав Ланцкоронський, що лише тижнів два тому повернувся в Збараж. Від місцевих жителів наші подорожани довідалися, що Хмельницький із ханом, зібравши всі сили, рушили на ляхів, а вірніше, на регіментаріїв, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Яреми. Усі дружно пророкували, що тепер комусь неминуча погибель: коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою, або ляхам кінець, або козакам. Між тим весь край був як вогнем охоплений. Геть усе хапалося за зброю і прямувало на північ, на з’єднання з Хмельницьким. Із низов’їв Дністра сунув Бурляй зі своєю раттю, а по дорозі в його військо, залишаючи фортеці і пасовища, знімаючись із зимових квартир, уливалися все нові і нові загони, тому що всюди отриманий був наказ до виступу. Йшли сотні, корогви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, піками, ножами. Конюхи і чабани покидали свої коші, хуторяни – хутори, пасічники – пасіки; із придністровських заростей вийшли дикі рибалки, а з дрімучих лісів – ловці звіра. Села, містечка, міста порожніли. У трьох воєводствах по селах залишилися тільки баби та малі діти – навіть молодиці потягнулися слідом за козаками на ляхів. Одночасно зі сходу насувалася головна могутня сила, котру вів сам Хмельницький, мовби страшна буря змітаючи на своєму шляху замки і садиби, вбиваючи тих, хто залишився живий після минулих погромів.

Минувши Бар, що розбудив у князівні сумні спомини, наші подорожани ступили на старий шлях, що веде через Латичів і Проскурів у Тарнопіль і далі, до Львова. Тут їм усе частіше траплялися то обози, що тяглися рівними низками, то загони козацької кінноти й піхоти, то мужицькі ватаги, то окутані хмарами пилюки незліченні череди волів, призначених на прокорм козацьких і татарських полчищ. На дорозі стало небезпечно, раз у раз друзів наших запитували: хто такі, відкіля взялись і куди шлях тримають. Козацьким сотникам Заглоба показував Бурляїв пернач і говорив:

– Ми Бурляя посланці, молодицю Богуну веземо.

Побачивши пернача грізного полковника, козаки зазвичай розступалися: кожний розумів, що раз Богун живий, де йому ще бути, як не поблизу коронних військ під Збаражем або під Старокостянтиновом. Куди важче доводилося з черню, зі свавільними ватагами диких, вічно п’яних пастухів, які мали досить неясне уявлення про знаки, видавані полковниками для вільного проїзду. Заглобу, Володийовського і Редзяна, коли б не Олена, напівдикий цей люд приймав би за своїх, і притому начальників, як не одного разу вже бувало, але князівна привертала увагу кожного, хоча б тому, що до прекрасної статі належала, та й надзвичайна її краса впадала в око – того і виникала небезпека, переборювати яку вдавалося тільки з превеликими труднощами.

Часом Заглоба показував пернач, а іноді Володийовський – зуби, і не один небіжчик залишився в них за спиною. Кілька разів тільки завдяки прудконогим Бурляєвим скакунам рятувалися вони від лиха. Подорож, яка почалася настільки благополучно, з кожним днем ставала все сутужнішою. Олена, хоча природа й обдарувала її стійкістю душевною, від безсонних ночей і безперестанних хвилювань занедужала і справді стала схожою на бранку, що її силоміць тягли у ворожий стан. Заглоба з Володийовським, як могли, намагались її розважити: старий шляхтич у поті чола свого вигадував усе нові й нові витівки, а невеличкий лицар негайно їх виконував.

– Тільки б нам мурашник цей, що попереду, проскочити й у Збараж добратися, поки Хмельницький із татарами не зайняли все навколо, – говорив пан Міхал.

Він почув у дорозі, що регіментарії зібралися в Збаражі й у його стінах мають намір оборонятися, – тому вони туди й поспішали, справедливо розсудивши, що і князь Ярема зі своєю дивізією до регіментаріїв має приєднатися, тим більше що у частини його сил, і чималої, був locum у Збаражі. Тим часом почалися околиці Проскурова. Шлях помітно повільнішав: за якихось десять миль звідси стояли коронні корогви, і козацькі ватаги близько підходити не наважувалися, воліючи в безпечному віддаленні чекати, поки з одного боку підійде Бурляй, а з іншого Хмельницький.

– Десять миль усього! Тільки десять миль! – повторював, потираючи руки, Заглоба. – Аби добратися до першої корогви, а там без перешкод до Збаража доїдемо.

Володийовський, одначе, вирішив запастися в Проскурові свіжими кіньми, оскільки куплених у Бареку вони вже зовсім загнали, а Бурляєвих скакунів хотіли приберегти на крайній випадок. Обережність така була аж ніяк не зайвою: рознеслася чутка, начебто Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан із усіма ордами суне від Пилявців.

– Ми з князівною тут залишимося, краще нам у місті на ринковій площі не показуватися, – сказав невеличкий лицар Заглобі, коли за версту від Проскурова їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.

– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.

Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.

223