Вогнем і мечем - Страница 229

229

І зараз розмова швидко звернула на цей предмет, бо ні про що інше ніхто в усьому таборі, в місті й у замку не думав. Старий Зацвілиховський почав розпитувати про татар і про Бурляя, якого знав віддавна.

– Славний воїн, – говорив він, – шкода, що проти батьківщини піднявся разом з іншими. Ми з ним під Хотином служили, молодик він тоді ще був, але обіцяв вирости в гідного чоловіка.

– Він же сам із Задніпров’я, і люди його всі відтіля, – сказав Скшетуський, – як же сталося, батьку, що вони з півдня, з боку Кам’янця, підходять?

– Видно, Хмельницький навмисне поставив його там на зимові квартири, – відповів Зацвілиховський. – Тугай-бей на Дніпрі залишався, а великий цей мурза віддавна тримає зло на Бурляя. Він у татар, як ніхто інший, сидить у печінках.

– А тепер їхнім соратником буде!

– От-от! – сказав Зацвілиховський. – Такі часи! Але вже Хмельницький наглядить, щоб вони не перегризлися.

– А коли Хмельницького сюди очікують? – запитав Володийовський.

– Із дня на день, хоча… хто може знати напевно? Регіментаріям би зараз висилати роз’їзд за роз’їздом, так ні ж, вони й гадки не мають. Ледь упросив, щоб Кушеля відправили на південь, а Пігловських до Чолганського Каменя. Сам хотів піти, так тут що не година, то раду збирають… Ще зважилися, нарешті, послати коронного писаря з дюжиною корогов. Поспішати треба – як би не зробилося пізно. Пошли нам, Господи, князя нашого скоріше, а то ж ганьби не обберемося, другі вийдуть Пилявці.

– Бачив я допіру, коли майдан проїжджали, воїнів цих, – сказав Заглоба, – всі якісь недійшлі, бравих хлопців перелічити по пальцях. Маркітантами їм перебувати, а не з нами, що більше життя любимо військову славу, пліч-о-пліч воювати!

– Нісенітницю говорите, пане! – пробурчав старий. – Я вашої відваги не применшую, хоча раніше іншої був думки, але всі ті лицарі, що тут зібралися, – найкращі воїни, яких коли-небудь Річ Посполита мала. Їх тільки очолити! Вождь потрібний! Воєвода кам’янецький – добрий рубака, та проводир нікчемний, пан Фірлей старий, а що стосується підчашого – цей, як і князь Домінік, під Пилявцями показав, чого вартий! Не диво, що їх не бажають слухати. Жовнір охоче кров проллє, коли упевнений буде, що без потреби його не пошлють на смерть. А нині ці полководці, замість того щоб готуватися до облоги, – сперечаються, хто де стояти має!

– А провіанту досить? – стурбовано запитав Заглоба.

– І продовольства менше, ніж треба, а з фуражем і зовсім кепсько. Якщо облога триватиме місяць, доведеться коней стружками годувати та камінням.

– Ще не пізно про це подбати, – зауважив Володийовський.

– Спробуйте пояснити їм. Дай Боже, щоб князь скоріше прибув, repeto.

– Не лише ви, пане, за ним зітхаєте, – втрутився пан Лонгинус.

– Знаю, – відповів старий. – Пройдіться тільки по майдану. Усі біля валів сидять та дивляться на Старий Збараж, а деякі в місті на дзвіниці піднімаються. Трапиться кому-небудь крикнути ні з того ні з сього: «Йде!» – з радості чманіють. Стомлений подорожанин у пустелі не так desiderat aquae, як ми прибуття князя. Тільки б він раніше Хмельницького встиг, боюся, його затримують якісь impedimenta.

– І ми молимося за якнайшвидший його приїзд удень і вночі, – озвався один із бернардинців.

Незабаром, одначе, благанням і молитвам усього лицарства судилося бути почутими, хоча наступний день приніс іще більші побоювання, які супроводжувалися лиховісними знаками. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вибухнула над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень розмило. У Гнізні та обох ставках піднялася вода. Ввечері блискавка вдарила в прапор піхотного полку бєльського каштеляна Фірлея; кілька людей було вбито, а древко прапора розкололося на тріски. Це вважали за поганий omen, явний вияв гніву Господнього, тим більше що Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням або навіть вимогою навернутися до істинної віри, «тому що не може бути Божого благословення війську, якого вождь перебуває в Богомерзких оманах гріховних». Багато хто поділяв цю думку, і лише повага до особи каштеляна та його булави зашкодила відрядити депутацію. Але це тільки ще більше всіх сповнило глибоким сумом. І гроза бушувала не вгамовуючись. Вали, хоч вони й укріплені були лозняком, кілками та каменями, розмило, гармати загрузали в мокрій землі. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири й навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у зріст людини. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав невпинно по небу гігантські збіговиська хмар, що, клубочучись і страшенно гуркочучи, обрушували на Збараж усі, які лише мали про запас, дощі, блискавки, громи… Тільки челядь залишилася в таборі в наметах, товариство ж, воєначальники, навіть регіментарії, крім лише кам’янецького каштеляна, поховалися в місті й замку. Якщо б Хмельницький прийшов під час цієї бурі, табір був би захоплений ним без опору.

Наступного дня трохи розгодинилося, хоча дощ іще накрапав. Лише о шостій годині південний вітер розігнав хмари, небозвід над табором заблакитнів, а в напрямі Старого Збаража заблискала чудова семибарвна веселка, що одним кінцем ішла за Старий Збараж, а іншим немовби висмоктувала вологу з Чорного Лісу, і довго блищала, граючи і переливаючись на тлі хмар, що розбігалися.

Тоді бадьорістю виповнилися всі серця. Лицарі повернулися в табір і піднялися на ослизлі вали, щоб помилуватися веселкою.

Негайно зав’язалися жваві розмови, посипалися здогади, що цей добрий знак провіщає, як раптом Володийовський, що стояв разом із усіма над самим ровом, приставив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

229