Вогнем і мечем - Страница 234

234

Козацький гетьман частенько тепер напивався п’яний не з давньої своєї пристрасті, а з відчаю…

– Великий государю! – сказав він. – Ярема ворог твій. Це він відняв у татар Задніпров’я, він мурзів, як вовків, усім на пострах на деревах вішав, він на Крим із вогнем і мечем іти замислив…

– А ви хіба не розоряли улуси? – запитав хан.

– Я раб твій.

Сині губи Тугай-бея затремтіли, й ікла заблискали: був у нього між козаків заклятий ворог, що колись його чамбул наголову розбив і самого не скрутив чудом. Ім’я цього ворога тепер вертілося в нього на язиці; спонукуваний нестримною силою спогадів і жагою помсти, він не зумів себе перебороти і пробурчав тихо:

– Бурляй! Бурляй!

– Тугай-бею! – одразу озвався Хмельницький. – Ви з Бурляєм за мудрим наказом ясновельможного хана минулого року воду на мечі лили.

Новий залп із замкових гармат перервав подальшу бесіду.

Хан, витягнувши руку, описав у повітрі коло, що охоплювало місто, замок і окопи.

– Завтра це моє буде? – запитав він, звертаючись до Хмельницького.

– Завтра вони вмруть, – відповів Хмельницький, не зводячи очей із замку.

І знову заходився бити поклони і руку то до чола, то до підборіддя, то до грудей прикладати, вважаючи, що розмову закінчено. Та й хан, запнувши куничу шубу, позаяк ніч, хоч і стояв липень, була холодна, мовив, повернувшись до наметів:

– Пізно вже!..

Одразу всі, немов приведені в рух однією силою, почали кланятись, а він неспішно і статечно пройшов до намету, повторюючи півголосом:

– Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

– Усе тобі віддам: замок, і місто, і бранців, і здобич, але Ярема мій, а не твій буде, хоч би мені й життям своїм довелося поплатитись.

Помалу багаття почали мерхнути і гаснути і шум сотень тисяч голосів затих; подекуди лише ще посвистували сопілки та покрикували татарські конопаси, що виганяли коней у нічне, але незабаром і ці звуки змовкли і сон огорнув незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, немов у ньому грали весілля.

У таборі всі очікували, що назавтра бути штурмові. І справді, з самого ранку заворушилися сонмища черні, козаків, татар і інших диких воїнів, що рухалися за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзають на вершину гори, посунули до окопів. Жовніри, хоча вже напередодні безуспішно намагалися порахувати вогні багать, заціпеніли, забачивши море людське, що накочувалося. Та це був іще не сам штурм, а скоріш огляд поля, шанців, ровів, валів і всього польського стану. І, мовби горбата океанська хвиля, гнана вітром із далекої далини, що, розкотившись, нахлине, здибиться і, запінившись, ударить із ревінням об берег, а потім знову відрине, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалась і знову завдавала удару, немовби випробовуючи, яка буде відсіч, немовби бажаючи переконатися, що самим тільки видом своїм і числом може зломити дух ворога, перш ніж розтопче тіло.

Одразу ж заговорили гармати – ядра часто посипалися на табір, відкіля ворожим гарматам відповіли з мортир і ручної зброї; одночасно на вали ступила процесія зі Святими Дарами, щоб підняти дух війська, що слабшав. Попереду ксьондз Муховецький ніс золотий ковчежець, тримаючи його в обох руках перед собою, а часом піднімав угору, – він ішов під балдахіном у парчевій ризі, напівзаплющивши очі, й аскетичне його лице було спокійним. Поряд, підтримуючи Муховецького під руки, йшли два інші ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, у минулому преславний воїн, який у ратній науці знав не менше будь-якого воєначальника, і Жабковський, що теж чимало на своєму віку повоював, бернардинець велетенського зросту, що силою не поступався нікому в таборі, крім пана Лонгина. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними дівчатка з ніжними личками розкидали квіти; замикали хід військові старшини. Процесія пройшла по валах від краю до краю; у жовнірів, які бачили світозорі, немов сонце, дароносиці, бачили спокій ксьондзів і одягнених у біле дівчаток, мужніли серця, міцніла відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мира, що курилося в кадильницях; усі голови смиренно хилились униз. Муховецький час від часу піднімав ковчег і, звівши очі до неба, заспівував гімн: «Стріньмо святощі смиренням».

Два гучні голоси – Яскульського та Жабковського – негайно підхоплювали: «…упадімо, браття, ниць», – і все військо продовжувало: «При новітнім одкровенні після ветхих таємниць». Співові вторив густий бас гармат; часом гарматне ядро з гудінням пролітало над балдахіном і ксьондзами, іншим разом, ударивши в зовнішній схил валу, обсипало їх землею, від чого Заглоба втягував голову в плечі і притискався до жердини. Натерпівся він страху – особливо коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді панувало мовчання і виразно чувся свист ядер, що летять зграєю, як великі птахи. Заглоба тільки дужче багровів, а ксьондз Яскульський, поглядаючи на поле, бурмотів, не в силі стриматися:

– Квочок їм мацати, а не з гармат стріляти!

Гармаші в козаків і справді були нікудишні, а ксьондз як колишній жовнір не міг байдуже дивитися на таке невміння та марну витрату пороху. І знову процесія вперед посувалася, поки не досягла благополучно кінця валів, – утім, ворог на вали особливого натиску й не чинив. Спробувавши посіяти сум’яття в різних місцях, а найбільше в окопах біля західного ставка, татари й козаки зрештою відступили на свої позиції й угамувалися, навіть одиночних кіннотників висилати перестали. Процесія тим часом остаточно зміцнила дух обложених.

234