Вогнем і мечем - Страница 236

236

Уже багато годин тривав страшний, нещадний бій. Уздовж фортечного валу виріс другий вал – із тіл полеглих, стримуючи натиск ворожих полчищ. Запоріжців ледве не всіх було порубано, переяславці покотом лежали біля підошви валу, карвовський, брацлавський, уманський полки було вщент розбито, але інші ще напирали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, полками урумбейських татар і румелійських турків. Одначе сум’яття вже торкнулося рядів нападників, а ланова польська піхота, німці і драгуни поки не поступилися ні п’яддю. Задихаючись, обливаючись кров’ю і потом, захмелівши від запаху крові, охоплені шаленістю бою, вони, відтискуючи один одного, рвалися до ворога, як рвуться до овечої отари розлютовані вовки. І тоді Хмельницький, зібравши залишки розбитих загонів, разом зі свіжими силами – полком білоцерківських козаків, із татарами, черкесами і турками – удруге кинувся на обложених.

Перестали гриміти на валах гармати, і гранати не опромінювали більше темряви, тільки шаблі брязкали біля всього підніжжя західного валу та крики стрясали повітря. Потім змовкли і рушничні залпи. Морок поглинув учасників рукопашного бою.

Найзіркіше око не могло вже розгледіти, що там відбувається, – щось переверталося в пітьмі, начебто велетенське страховисько в конвульсіях звивалося. Навіть по вигуках не можна було розпізнати, тріумф у них звучить чи відчай. Часом і крики стихали – тоді тільки один страшний стогін можна було почути; він з усіх боків ішов: з-під землі, над землею котився, повисав у повітрі, підносився до небес, немов і душі стогнали, відлітаючи з поля битви.

Але короткі були такі перерви; після недовгої тиші виття і крики відновлювалися з подвоєною силою і робились усе більш хрипкими, усе менш схожими на людські.

Раптом знову гримнули рушниці: це оберштер Махницький із залишками піхоти підходив на допомогу виснаженим полкам. У задніх рядах козаків просурмили відбій.

Настав перепочинок; козацькі полки на версту відступили від окопів і зупинилися під прикриттям своїх гармат. Але не минуло й півгодини, як Хмельницький підняв і втретє погнав на штурм своє військо.

І тоді на валу показався верхи на коні сам князь Ярема. Впізнати князя було неважко: прапорець і гетьманський бунчук розвівалися над його головою, а спереду і позаду несли з півсотні смолоскипів, які горіли кривавим полум’ям. Одразу по ньому здійняли стрілянину козацькі гармати, але недотепні гармаші далеко, за Гнізну, посилали ядра, князь же стояв спокійно і дивився на хмару, що наближається…

Козаки сповільнили крок, немов зачаровані цією картиною.

– Ярема! Ярема! – начебто шум вітру, пронеслося по рядах неголосне бурмотіння.

Грізний князь, який стояв на валові серед кривавих вогнів, здавався казковим велетнем – і дрож пройняв утомлені тіла, а руки підвелися, діючи хресне знамення. Він же стояв непорушно.

Та от він махнув золотою булавою – і за мить лиховісна зграя гранат, шумом наповнивши повітря, обрушилася на ворожі шеренги; колона скрутилася, мов смертельно поранений змій, крик жаху полетів із одного кінця лавини до іншого.

– Уперед! Бігцем! – почулися голоси козацьких полковників.

Чорна лавина прожогом понеслася до валів, щоб сховатися від гранат під їхнім захистом, але не встигла подолати й половини шляху, коли князь, як і раніше видний мов на долоні, напівобернувшись до заходу, знову махнув золотою булавою.

За цим знаком з боку ставка, із просвіту між дзеркальною його гладдю і валом, виступила кіннота й як оком змигнути розсипалася по прибережному краю рівнини; при світлі гранат ясно видно було багатолюдні гусарські корогви Скшетуського і Зацвілиховського, драгунів Кушеля і Володийовського і княжих татар під командою Розтворовського. За ними показалися нові полки: козаки і волохи Биховця. Не тільки Хмельницький – останній обозник умить зрозумів, що зухвалий воєначальник вирішив кинути всю кавалерію ворогові у фланги.

Негайно в козацьких лавах сурми програли відбій.

– Грудьми до кінноти! Повертай! – почулися злякані голоси.

Хмельницький тим часом намагався перемінити фронт своїх військ і кіннотою від кінноти прикритись. Але часу на це вже не залишалося. Перш ніж він устиг вирівняти стрій, князівські корогви кинулися навскач і понеслися, як птахи, з криками «бий, убивай!» під шелест прапорців, під залізний скрегіт броні та свист крил. Гусари зі списами напереваги врізалися в стіну ворога, немов ураган, усе на своєму шляху трощачи і мнучи. Ніяка людська сила, ніякий вождь, нічий наказ не могли б утримати на місці полки піхоти, що першими піддалися цьому скаженому натискові. Жахливе сум’яття охопило добірну гетьманську гвардію. Білоцерківці покидали самопали, пищалі, піки, коси, обушки, шаблі і, закриваючи голови руками, помчали, збожеволівши від страху, зі звірячим виттям прямо на татарські загони, що стояли позаду. Але татари зустріли їх градом стріл – тоді вони метнулись убік і тепер бігли вздовж табору під вогнем піхоти і гармат Вурцеля, суцільно встеляючи землю тілами, – рідко де труп на труп не падав.

Тим часом дикий Тугай-бей, підтримуваний Урум-мурзою і Субаґази, люто обрушився на гусарів. Зломити їх він не сподівався, та хоча б ненадовго хотів затримати, щоб за цей час силістрійські та румелійські яничари встигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківці відійти після першого удару. І стрибнув, немов у вир, і сам перед усіх летів не як проводир, а як простий татарин, і рубав, убивав, піддаючи себе небезпеці нарівні з іншими. Криві шаблі ногайців дзенькали по панцирах і латах; усі інші звуки заглушалися диким ревінням воїнів. Зле довелося бусурманам. Страшною своєю вагою на всім скаку обрушилися на них залізні вершники, яким вони у відкритому бою протистояти не звикли, і почали тіснити до яничарів, ліворуч і праворуч трощачи довгими своїми мечами, – і вибивали їх із сідел, сікли, кололи, давили, як отруйних гадів; одначе вони захищалися з такою жорстокістю, що натиск гусарів і справді був припинений. Тугай-бей носився по полю битви немов усепожираючий пломінь, а ногайці рухалися за ним невідступно, як вовки за вовчицею.

236