Вогнем і мечем - Страница 242

242

– На переговори, певно, Яницького пошлють, він по-їхньому, як по-польському, вміє, – сказав Скшетуський.

– І я не гірше, а вже з мурзами й зовсім запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, бажаючи мати гідне продовження роду, тільки я під ту пору був молодий і з невинністю своєю не укладав угод, як милий приятель наш, пан Підбийп’ятка з Мишікишок, тому й навитворяв у них там чимало.

– Слухать гидко! – мовив пан Лонгинус, опустивши очі.

– А ваша милість як грак учений: одне і те ж торочить. Недарма кажуть, литвиння-ботвиння ще людської мови до пуття не навчилося.

Подальше продовження бесіди перерване було шумом, який доносився крізь стіни намету, й лицарі вийшли подивитися, що відбувається. Безліч жовнірів стовпилися на валу, оглядаючи місцевість, що за минулу ніч сильно перемінилась і продовжувала змінюватися на очах. Козаки, повернувшись із останнього штурму, теж не гаяли часу; вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні та могутні, яких не було в польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й апроші; здалеку здавалось, поле засіялося тисячею величезних кротовин. Уся положиста рівнина ними була вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля, і скрізь повно було працюючого люду. На перших валах уже й червоні козачі шапки виднілися.

Князь стояв на валу зі старостою красноставським і паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бєльський у зорову трубу спостерігав за роботою козаків і говорив коронному підчашому:

– Ворог починає регулярну облогу. Думаю, доведеться нам відмовитись од окопної оборони та перейти в замок.

Почувши ці слова, князь Ярема сказав, нахилившись зверху до каштеляна:

– Хай Бог боронить нас од такої помилки: це все одно що по своїй волі в капкан забратися. Тут нам перемогти або вмерти.

– І я тієї ж думки, хоч би і знадобилося щодня по одному Бурляю забивати, – втрутився в розмову Заглоба. – Від імені всього воїнства протестую проти судження ясновельможного пана каштеляна.

– Це не вам, добродію, вирішувати! – сказав князь.

– Мовчіть! – прошепотів, смикнувши шляхтича за рукав, Володийовський.

– Ми їх у цих земляних укриттях як кротів передавимо, – продовжував Заглоба, – а я прошу у вашої ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Вони мене непогано вже знають, нехай познайомляться ліпше.

– На вилазку?… – перепитав князь і брови насупив. – Постривайте-но… Ночі з вечора темні бувають… – І звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського та регіментаріїв: – Прошу на раду, шановні панове.

І спустився з валу, а за ним пішли всі воєначальники.

– О Господи, що ви робите, пане? – дорікав тим часом Заглобі Володийовський. – Як так можна? Чи ви служби і порядку не знаєте, що втручаєтеся в розмови старших? Хоч який великодушний князь, але у воєнний час із ним жарти погані.

– Пусте! – відповідав Заглоба. – Пан Конєцпольський-старший суворий був як лев, але порад моїх завжди додержувався неухильно. Нехай мене нині ж вовки зжеруть, якщо хто скаже, що не моїм лише підказкам завдяки він двічі розбив Густава Адольфа. З ким, з ким, а з високими особами я говорити вмію! Хоч би і зараз: помітили, як князь obstupuit, коли я йому щодо вилазки підкинув думку? Ану як Господь нам пошле вікторію – чия це буде заслуга? Ваша, може?

У цю хвилину до них підійшов Зацвілиховський.

– Ач які, га? Риють! Риють, як свині! – сказав він, указуючи на поле.

– Про мене, краще б і справді там свині були, – відповів Заглоба, – ковбаса б хоч дешево обійшлася, а то їхнє падло і пси жерти не будуть. Нині солдати в розташуванні пана Фірлея вже колодязі копають – у східному ставку від трупів води не видно. До ранку жовчні міхури полопалися – усі, сволоцюги, спливли. Боронь Боже у п’ятницю рибки поїсти, вона тепер годується м’ясом.

– Що вірно, то вірно, – підтвердив Зацвілиховський, – я старий воїн, а стільки мертвечини давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари приступом хотіли взяти наш табір.

– Побачите ще більше – повірте вже мені!

– Думаю, нині ввечері, а то і раніше треба чекати штурму.

– А я говорю, до завтра нам дадуть спокій. – Та ледве Заглоба скінчив свої слова, над шанцями знялися білі стовпи диму і ядра з гулом понеслися до окопів.

– От вам! – сказав Зацвілиховський.

– Ба! Та вони в ратній науці ні чорта не тямлять! – відповів Заглоба.

Мав рацію все-таки старий Зацвілиховський. Хмельницький приступив до регулярної облоги, перерізав усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовищ, понабудовував апрошів і шанців, повів до табору хитрі підкопи, але штурмів не припинив. Він вирішив узяти обложених змором, смикати їх і тримати в страху, не даючи стулити очей і всіляко виснажуючи, поки зброя сама не випаде з утомлених рук. Увечері він знову вдарив на позицію Вишневецького, хоча, як і напередодні, успіху не домігся, та й козаки з меншою вже йшли охотою. Наступного дня обстріл не припинявся ні на хвилину. Траншеї підведено було вже так близько, що і рушничні кулі досягали валів; земляні прикриття курилися з ранку до вечора, немовби маленькі вулкани. Не справжній бій то був, а безперервна перестрілка. Обложені час від часу вискакували з окопів, і тоді в хід пускалися шаблі, ціпи, коси і піки. Але не встигали покласти одних, прикриття негайно заново заповнювалися. За день у жовнірів не було ні хвилини перепочинку, а коли нарешті дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий лютий приступ – про вилазку нічого було і думати.

Уночі 16 липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову зазнали страшної поразки. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на полі, інші, переслідувані старостою красноставським, у сум’ятті тікали у свій табір, кидаючи зброю і роги з порохом. Не менш сумна доля спіткала і Федоренка, що під покровом густого туману ледве не взяв на світанку місто. Відтіснили його німці Корфа, а староста красноставський і хорунжий Конєцпольський, погнавшись услід, майже всіх перебили.

242