Вогнем і мечем - Страница 246

246

І «простіше простого було прямо в чоло або в бік дістати частування». Жовнір обмотував закривавлену голову брудною ганчіркою і негайно ж повертався в стрій. Страшний був у воїнів вигляд: розідрані колети і заіржавілі обладунки, мушкети з розбитими прикладами, очі, червоні від безсоння, але кожний повсякчас напоготові, постійно міцний духом і – чи вдень, чи вночі, у дощ або годину – завжди готовий до бою.

Закоханими очима дивилися жовніри на свого полководця, забувши страх перед небезпекою, штурмами, смертю. Геройський дух у них уселився; всі серця загартувалися, «міцністю сповнилися» душі. В усьому цьому жаху вони почали знаходити насолоду. Корогви суперничали одна з одною: хто більше виявить старанності, хто легше перенесе голод, безсоння, тяжку працю, хто вищу виявить відвагу і твердість. До того дійшло, що жовнірів важко стало втримувати в окопах; мало їм було відбивати приступи – вони рвалися до ворога, як збожеволілі від голоду вовки в кошару. Відчайдушна веселість панувала в усіх полках. Коли б який маловір обмовився про здачу, його б умить розтерзали на клапті. «Тут хочемо вмерти!» – повторювали всі вуста.

Усякий наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Одного разу довелося князеві при вечірньому об’їзді валів почути, що вогонь кварцяної корогви Лещинських слабшає. Під’їхавши до жовнірів, він запитав:

– А чому не стріляєте?

– Порох скінчився весь – за новим послали в замок.

– Туди ближче буде! – мовив князь, указавши на козацькі шанці.

Не встиг він докінчити, вся корогва скотилася з валів, кинулася прожогом до ворога й обрушилася на шанці подібно смерчеві. Козаків було перебито кілками, скоблями, прикладами мушкетів, а чотири гармати заклепано. Через півгодини переможці, чималих, щоправда, зазнавши втрат, повернулися в табір з неабиякими запасами пороху в мисливських рогах і барилах.

День минав за днем. Стягалося навколо табору кільце козацьких апрошів, немов клин у дерево, врізались у вали їхні траншеї. Стріляли вже з настільки близької відстані, що, не беручи до уваги штурмів, у кожній корогві щодня гинуло ще душ десять. Ксьондзи не встигали причащати вмираючих. Обложені загороджувалися возами, наметами, розвішували перед окопами одяг, шкури; ночами ховали вбитих – кого де смерть наздоганяла, – але тим запекліше ті, що лишилися в живих, билися на могилах полеглих. Хмельницький готовий був без міри проливати кров своїх людей, і з кожним новим штурмом множилися втрати в його війську. Такої відсічі він сам не очікував і розраховував тепер лише на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Однак час ішов, а вони все більше виявляли до смерті презирство.

Полководці були солдатам прикладом. Князь Ярема спав на голій землі біля підошви валу, пив горілку, їв в’ялену конину і – «нехтуючи високий свій стан» – нарівні з усіма непохитно переносив повсякденні труднощі та примхи погоди. Коронний хорунжий Конєцпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів стояли без обладунків під найсильнішим градом куль. Навіть ті воєначальники, яким – як Остророгу – бракувало досвіду в ратній справі та на яких жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Яреми, ставали начебто зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, а Пшиємський удень установлював гармати, а вночі рився, наче кріт під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, підриваючи редути і прокладаючи підземні ходи, з яких жовніри, як примари смерті, вискакували просто на сплячих козаків.

Зрештою Хмельницький зважився на переговори із задньою думкою під час цих переговорів хитрістю домогтись успіху. Надвечір 24 липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець оголосив, що гетьман бажає бачитися з паном Зацвілиховським. Після нетривалої наради регіментарії прийняли його пропозицію, і старий виїхав із окопів.

Здалеку бачили лицарі, як козаки на шанцях познімали перед ним шапки: за нетривале перебування комісаром Зацвілиховський устиг здобути повагу неприборканих запоріжців – його шанував сам Хмельницький. Стрілянина вмить припинилася. Козаки траншеями наблизилися до самого валу, лицарство зійшло їм назустріч. Обидві сторони трималися насторожено, але без ворожості. Шляхта завжди козаків ставила вище чорного люду і тепер, віддаючи належне їхній відвазі в бою та завзятості, говорила з ними на рівних, як лицареві з лицарем годилося, козаки ж із замилуванням розглядали поблизу неприступне лігвище лева, що не по зубах прийшлося Запорізькому Війську з усією ханською раттю на додачу. Зійшовши, воїни почали розмовляти між собою та ремствувати, що стільки проливається християнської крові, а там і заходилися пригощати один одного тютюном і горілкою.

– Гей, панове лицарі! – говорили старі запорожці. – Якби ви колись билися так, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти у вас, чи що, вселилися? Таких молодців нам іще не доводилося зустрічати на світі.

– А ми завжди такі! Хоч завтра приходьте, хоч післязавтра…

– І прийдемо, а поки що, слава Господу, перепочинок. Страх скільки християнської крові пролито. Та й усе одно голод вас зломить.

– Раніше король прибуде з підмогою, а поки що ми тільки роти після смачного обіду втерли.

– А не вистачить провіанту, пошапарюємо у ваших обозах, – сказав, узявшись у боки, Заглоба.

– Дай Боже батькові Зацвілиховському хоч що-небудь виговорити в нашого гетьмана. Не порозуміються – ввечері знову підемо на приступ.

246