Вогнем і мечем - Страница 25

Потім гості зайшли до просторої гостьової світлиці. Й тут у вогнищі під ковпаком гудів ярий вогонь, але тут було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі колоди стін завішані були шитвом, на підлозі лежали дивовижні східні килими. Посередині стояв великий стіл на хрестовинах, збитий із простих дощок, увесь заставлений келихами венеційського скла, позолоченими або гравірованими. Попід стінами виднілися столи менші, комоди й мисники, а на них – обкуті бронзою скриньки, шкатули, мідні підсвічники й годинники – все свого часу награбоване турками у венеційців, а козаками у турків. Усю кімнату було завалено силою-силенною розкішних речей, як правило, невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала з пересічною степовою невибагливістю. Коштовні турецькі комоди, інкрустовані бронзою, чорним деревом та перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці біля м’яких канап, укритих килимами. Подушки, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки на собі мали з алтабасу або блакитної камки, але пухом було набито рідко яку, здебільшого ж сіном або гороховою соломою. Коштовні тканини і безцінні предмети – так зване «добро», турецьке чи татарське, – частково були куплені за гроші в козаків, частково захоплені в багатьох війнах іще старим князем Василем, частково – молодими Булигами в походах із низовими, бо княжичі воліли краще ходити на чайках у Чорне море, ніж одружуватися чи наглядати за господарством. Усе це не дивувало пана Скшетуського, що добре знав порубіжні фільварки, та волоський боярин диву давався, серед безмірної цієї пишноти бачачи Курцевичів, узутих у ялові чоботи й одягнених у кожухи, не набагато ліпші за ті, що носили слуги; здивований теж був і пан Лонгин Підбийп’ятка, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.

Молоді князі тим часом приймали гостей привітно і якнайввічливіше, одначе – не звиклі до вищого товариства – виявляли манери такі незграбні, що намісник ледве стримував усмішку.

Старший, Симеон, говорив:

– Сердечно раді вашим милостям і дякуємо за милість вашу. Наш дім – ваш дім, отож улаштовуйтесь, як у себе. Кланяємося панам милостивцям під нашим дахом убогим.

І хоча не відчувалося в тоні його ані найменшого самоприниження, хоча не відчувалося, що приймає він людей більш значних, ніж сам, все ж таки кланявся він за козацьким звичаєм у пояс, а за ним кланялися й молодші брати, вважаючи, що того вимагає гостинність і повторюючи:

– Низько кланяємося вашим милостям і милості просимо!..

Тим часом княгиня, потягнувши за рукав Богуна, повела його до сусідньої кімнати.

– Чуєш, Богуне, – сказала вона поспіхом, – на довгі балачки в мене часу немає. Бачила я, що ти на цього молодого шляхтича напустився й сварки з ним шукаєш?

– Мамо! – відповів козак, цілуючи руку старої. – Світ широкий, йому одна дорога, мені інша. Я його не знаю і знати не хочу, тільки хай він князівні не шепоче нічого, а то, як ви мене тут бачите, так і він мою шаблю побачить.

– Гей, здурів, здурів! А чим це ти думаєш, козаченьку? Що з тобою? Хочеш нас і себе погубити? Адже це жовнір Вишневецького і намісник, людина не проста, бо від князя до хана з посольством їздив. Якщо волосина з його голови впаде під нашим дахом, знаєш, що буде? Воєвода погляд свій зверне на Розлоги, за нього помститься, нас на всі чотири вітри витурить, а Олену в Лубни візьме – і що тоді? З ним теж заводитися будеш? Лубни воювати підеш? Спробуй, якщо палі захотів скуштувати. Козаче непутящий!.. Дивиться шляхтич на дівку чи не дивиться, та тільки як приїхав, так і поїде. І край. Отож тримай себе в руках, а не бажаєш – паняй, звідки приїхав, тому що біду на нас накличеш!

Козак покусував вус, сопів, але все-таки зрозумів, що княгиня говорить до діла.

– Вони завтра поїдуть, мамо, – сказав він, – а я вже стримаюся; хай тільки чорнобрива до них не виходить.

– А тобі яке діло? Хочеш, аби подумали, що я під замком її тримаю? Так вийде ж вона, тому що я цього бажаю! А ти в моїй хаті не розпоряджайся, адже ж не господар!

– Не гнівайтеся, княгине. Коли інакше не можна, так я буду для них солодшим за халву турецьку. Зубом не скрипну, за шаблю не вхоплюся! Хоч би мене й злість ізжерла, хоч би й душа стогоном зайшлася! Хай буде по-вашому!

– Оце вже розмова, соколику! Візьми торбан, зіграй, заспівай, у тебе ж на душі полегшає. А тепер іди до гостей.

Вони повернулися до світлиці, де князі, не знаючи, чим розважити гостей, усе вмовляли їх почуватись як удома і в пояс кланялися. Скшетуський одразу ж різко і гордо подививсь у вічі Богунові, та не побачив у них ні зухвальства, ні виклику. Лице молодого отамана світилося ввічливою радістю, так добре зображуваною, що вона могла б обманути найнедовірливіший погляд. Намісник уважно придивлявся до отамана, бо раніше, в темряві, до пуття його не розгледів. Побачив він молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними висячими вусами. Веселість на обличчі Богуна пробивалася крізь українську задумливість, ніби сонце крізь туман. Чоло в отамана було високе, та затулене чорним волоссям у вигляді чубчика, укладеного окремими пасемцями і над густими бровами підстриженого рівними зубчиками. Орлиний ніс, вигнуті ніздрі й білі зуби, що сяяли при кожній усмішці, надавали всьому обличчю виразу дещо хижого, та взагалі був це тип краси української, палкої, яскравої і завзятої. На диво чудовий одяг помітно вирізняв його серед одягнених у кожухи князів. На Богунові був жупан із тонкої срібної парчі та ясно-червоний кунтуш; кольори ці носили всі переяславські козаки. Кульші йому огортав креповий пояс, із котрого на шовкових перев’язях звисала коштовна шабля; причому й шабля, і одяг тьмяніли в порівнянні із заткнутим за пояс турецьким кинджалом, руків’я котрого так було всіяне камінням, що сипало навсібіч численні іскри. Людину, так одягнену, будь-хто б напевно визнав скоріше за панича високого роду, ніж за козака; до того ж свобода триматися й панські його манери теж не свідчили про низьке походження. Підійшовши до пана Лонгина, він вислухав історію про пращура Стовійка та обезглавлення трьох хрестоносців, а потім повернувся до намісника і, ніби між ними нічого й не сталося, запитав зовсім невимушено: