Вогнем і мечем - Страница 250

250

Воїнам не довелося повторювати двічі: дула мушкетів безшумно було взято напоготів і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгинус і Володийовський стояли поруч; Заглоба залишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільша кількість куль ляже посередині майдану, а на валу, поруч із трьома такими рубаками, найбезпечніше.

Він тільки став ледь позаду друзів, аби уникнути першого удару. Трохи віддалік опустився на коліно Підбийп’ятка із Зірвиглавцем у руці, а Володийовський примостився поруч зі Скшетуським і прошепотів йому в саме вухо:

– Ідуть, безперечно…

– Рівно крокують.

– Це не чернь, та й не татари.

– Запорізька піхота.

– Або яничари – вони марширують відмінно. Із сідла б побільше укласти можна!

– Темно нині занадто для кінного бою.

– Тепер чуєте?

– Тсс! Тихіше!

Табір, здавалося, поринув у щонайглибший сон. Ніде ні шереху, ні вогника – суцільна гробова тиша, яка порушується лише шелестом дрібного дощику, що сіється як крізь сито. Помалу, однак, до шелестіння цьому додався інший, тихий, але розмірений і тому більш виразний шерех, який усе наближався, все чіткішим ставав; нарешті за десяток кроків від рову показалася якась довгаста щільна маса, помітна лише тому, що була за темряву чорніша, – показалась і застигла на місці.

Жовніри затамували подих, тільки невеличкий лицар пощипав стегно Скшетуського, таким способом виражаючи свою радість.

Тим часом ворожі воїни підступили до рову, спустили в нього драбини, потім самі злізли на дно, а драбини приставили до зовнішнього схилу валу.

Вал, як і раніше, зберігав мовчання, начебто на ньому і за ним усе вимерло – тиша стояла, як у могилі.

Але подекуди все-таки, хоч який обережний був ворог, щаблі почали потріскувати і скрипіти…

«Ох, і полетять ваші голови!» – подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгинус стиснув руків’я Зірвиглавця і напружив зір – перебуваючи ближче за всіх до гребеня валу, він мав намір ударити першим.

Раптово три пари рук висунулися з мороку і схопилися за гребінь, а слідом, повільно та обережно, почали підніматися три мисюрки… Вище і вище…

«Турки!» – подумав пан Лонгинус.

У цю хвилину оглушливо гримнули тисячі мушкетів; зробилося світло як удень. Перш ніж світло померкло, пан Лонгинус розмахнувся і вдарив – страшний був його удар, повітря так і завило під клинком Зірвиглавця.

Три тіла упали в рів, три голови в мисюрках скотилися до колін литвина.

Одразу, хоча на землі залишилося пекло, над паном Лонгинусом одверзлися небеса, крила виросли за спиною, ангельські хори заспівали в душі й у грудях райське розлилося блаженство – і бився він, як уві сні, й удари його меча були ніби подячна молитва.

І всі давно покійні Підбийп’ятки, починаючи від прабатька Стовійка, зраділи на небесах, тому що гідним їх виявився останній сущий на землі нащадок роду Підбийп’яток герба Зірвиглавець.

Штурм, у якому з боку ворога головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничарів ханської гвардії, відбито було жорстоко – бусурманської крові пролилося більше, ніж у минулих битвах, що викликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман перед приступом поручився, що турків ляхи зустрінуть із меншою несамовитістю і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана та мурзів, які розлютились, і розм’якшувати їхні серця дарунками. Ханові він підніс десять тисяч талерів, а Тугай-бею, Кош-азі, Субаґази і Калзі відрахував по дві тисячі. Тим часом у таборі челядь витягала трупи з рову, і жоден постріл із шанців їй у цьому не перешкоджав. Жовнірам дано було відпочинок до самого ранку, позаяк ясно було, що штурм не відновиться. Всі спали міцним сном, крім корогов, призначених у варту, і пана Лонгина Підбийп’ятки, що ніч безперервно хрестом пролежав на мечі, дякуючи Богові, що дозволив йому виконати обітницю і таку голосну здобути славу, що ім’я його в місті й у таборі не сходило з вуст. Назавтра його прикликав до себе князь-воєвода і хвалив від душі, а воїнство цілий день ішло натовпом поздоровити героя та подивитися на три голови, що челядь принесла і поклала перед його наметом і які вже почорніли на повітрі. Одні захоплювались, інші заздрили, а дехто очам відмовлявся вірити: до того всі три голови у своїх мисюрках зі сталевими маківками були рівно зрізані – начебто ножицями.

– Меткий ваша милість sartor! – дивувалася шляхта. – Чули ми про ваші лицарські доблесті, але такому ударові й герої давнини могли б позаздрити – найспритнішому катові не зуміти краще.

– Од вітру шапка так не злетить, як голови ці злетіли! – говорили інші.

І всяк поспішав потиснути панові Лонгинусу руку, а він стояв, похнюпившись, і сіяв, і всміхався соромливо й лагідно, як невинна дівиця перед вінчанням, і говорив, немовби у своє виправдання:

– Дуже вже зручно вони стали…

Багатьом хотілося випробувати його меч, але жодному цей дворучний крижацький кончар по руці не прийшовся, не виключаючи навіть ксьондза Жабковського, хоча той підкову переламував, як тріску.

Біля намету робилося все гамірливіше: Заглоба, Скшетуський і Володийовський зустрічали гостей, пригощаючи їх розповідями, позаяк більше було нічим – у таборі вже догризали останні сухарі, та й м’ясо давно перевелось, якщо не брати до уваги в’яленої конини. Але наснага замінювала будь-які страви. Насамкінець, коли деякі почали вже розходитися, прибув Марек Собєський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгинус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво вітаючи лицаря, мовив:

250