Вогнем і мечем - Страница 253

253

– Те ж, що і я! – вигукнув Заглоба, й лице його освітилося надією. – Ходімо скоріше.

Вони вийшли на майдан, який обсипали вже кулі з козацьких шанців. Військо вишикувалося біля валів, що здалеку здавалися заставленими ярмарковими ятками – стільки на них було розвішано старого строкатого одягу, кожухів, стільки наставлено візків, розідраних наметів і всіляких предметів, що можуть слугувати заслоном від куль, тому що часом цілими тижнями стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. І тепер над цим лахміттям висіла довга блакитнувата смуга диму, а перед ними виднілися червоні та жовті шеренги лежачих солдатів, які невтомно стріляли по найближчих ворожих шанцях. Сам майдан схожий був на гігантський смітник; на рівному майданчику, покопаному заступами, потоптаному копитами, навіть травинки ніде не зеленілося. Тільки височіли купи свіжої землі в тих місцях, де солдати копали могили та колодязі, й валялися там і тут уламки розбитих возів, гармат, бочок упереміш із купами обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського не можна було побачити – усякий негайно прибирався на прогодування війську, зате на очі раз у раз потрапляли гори залізних, здебільшого вже поруділих від іржі гарматних ядер, що їх щодня обрушував на цей клаптик землі ворог. Нещадна війна і голод на кожнім кроці залишали слід. На шляху лицарям нашим зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні несли поранених і вбитих, інші поспішали до валів допомогти товаришам, які від утоми падали з ніг; обличчя в усіх почорнілі, змарнілі, неголені, в очах похмурий вогонь, одяг вицвілий, порваний, на голові найчастіше замість шапок і шоломів брудні ганчірки, зброя зіпсована. І мимоволі в голові виникало запитання: що станеться з цією жменькою нескоримих досі сміливців, коли мине ще один, ще два тижні…

– Дивіться, високоповажні панове, – говорив староста, – пора, настав час сповістити його величність короля.

– Лихо вже, як пес, вишкіряє зуби, – відповідав невеличкий лицар.

– А що буде, коли коней з’їмо? – сказав Скшетуський.

Так перемовляючись, дійшли до князівських наметів, що стояли біля правого краю валу; біля наметів юрмилося більше десятка кінних розсильних, завданням яких було розвозити по табору накази. Коней їхніх годували скришеною в’яленою кониною, тож вони, від цього постійно страждаючи нутром, збрикували і ставали дибки, нізащо не бажаючи стояти на місці. І так усі коні в усіх корогвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, стадо кентаврів або грифів несеться по полю, більш повітря, ніж землі торкаючись.

– Князь у наметі? – запитав староста в одного з гінців.

– У нього пан Пшиємський, – відповів той.

Собєський увійшов першим, не доповівшись, а четверо лицарів залишилися перед наметом.

Але в найскорішім часі запона відкинулась і висунув голову Пшиємський.

– Князь негайно бажає вас бачити, – сказав він.

Заглоба ввійшов у намет, повний райдужних надій, бо думав, що князь не захоче кращих своїх лицарів посилати на вірну загибель, одначе ж він помилився: не встигли друзі поклонитись, як Ярема мовив:

– Казав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я лише схвалити можу цей благий намір. Ніщо не є занадто великою жертвою для вітчизни.

– Ми прийшли просити дозволу вашої ясновельможності, – відповів Скшетуський, – тому що тільки ви, ясновельможний князю, життям нашим розпорядитися маєте право.

– Так ви всі четверо йти хочете?

– Ваша ясновельможність! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть – не я; Бог свідок: я сюди не похвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то для того лише, щоб ні в кого не закралося підозри, начебто Заглоба боягуз. Пан Скшетуський, Володийовський і пан Підбийп’ятка з Мишікишок – найдостойніші мужі, але і Бурляй, що від моєї руки упав (про інші подвиги помовчу), теж великий був воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тому думаю, що в мистецтві лицарському я їм не поступлюсь. Але одна справа – хоробрість, а зовсім інша – безумство. Крилами ми не наділені, а по землі не пробратися – це ясно як Божий день.

– Значить, ви не йдете? – запитав князь.

– Я сказав: не хочу йти, але що не йду, не говорив. Позаяк уже Господь одного разу покарав мене, цих лицарів у друзі призначивши, виходить, я зобов’язаний цей хрест нести до скону. А туго прийдеться, шабля Заглоби ще придасться… Одного тільки не можу зрозуміти: яка буде користь, якщо ми всі четверо головами накладемо, тому уповаю, що ваша світлість погибелі нашої допустити не захоче і не дозволить зробити таку нерозсудливість.

– Ви вірний товариш, – відповів князь, – досить шляхетно з вашого боку, що друзів залишати не бажаєте, але уповали ви на мене дарма: я вашу жертву приймаю.

– Усе пропало! – буркнув Заглоба й зовсім засмутився.

У цю хвилину до намету ввійшов Фірлей, каштелян бєльський.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – мої люди схопили козака, який говорить, що нині вночі штурм призначено.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готово; нехай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже закінчують.

– Це добре! – сказав князь. – До вечора переберемося.

І потім звернувся до четвірки лицарів:

– Після штурму, якщо ніч видасться темною, найкращий час виходити.

– Як так? – здивувався каштелян бєльський. – Ваша ясновельможність вилазку готує?

– Вилазка своєю чергою, – сказав князь, – я сам поведу загін; зараз не про те мова. Ці лицарі беруться прокрастися через ворожий стан і повідомити короля про наше становище.

253