Вогнем і мечем - Страница 260

260

Ніч була тиха й зоряна; смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на свіжовистругані жовті дошки труни, на постать ксьондза й суворі обличчя лицарів, які стояли навколо.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися догори, розносячи запах ялівця й мири: тишу порушували тільки стримувані ридання Заглоби, глибокі зітхання, що стрясали могутні груди лицарів, і далекий гуркіт перестрілки.

Але ось ксьондз Муховецький підвів руку, даючи знак, що хоче говорити, і лицарі затамували подих, він же, помовчавши ще з хвилину, спрямував погляд до зоряних висот і так почав свою мову:

– «Що за стукіт у небесні врата чую я серед ночі? – запитує сивоволосий ключник Христів, од солодкого сну пробуджуючись.

– Одчини, святий Петре! Це я, Підбийп’ятка.

– А які діяння, шановний пане Підбийп’ятка, які заслуги, яке високе звання дає тобі сміливість поважного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти ввійти в обитель, куди ні народження, навіть настільки знатне, як твоє, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі по собі ще не відкривають доступу? Куди не по широкому шляху в кареті, запряженій шестернею, з виїзними гайдуками в’їжджають, а крутим тернистим шляхом чесноти підніматися належить?

– Ох! Відчини, святий Петре, відчини скоріше – саме такою крутою стежкою йшов соратник наш і вірний товариш пан Підбийп’ятка, поки не прийшов до тебе, стомлений, немов голуб після довгого перельоту; нагий прийшов, яко Лазар, яко святий Себастьян, простромлений стрілами невірних, прийшов, як бідний Іов, як діва, що не пізнала мужа, чистий, як смиренний агнець, тихий і терплячий, не заплямований ніякими гріхами, що з радістю кров пролив на благо своєї земної вітчизни.

Упусти його, святий Петре; коли не перед ним – перед ким іще відкривати врата в нинішні часи загальної аморальності та безбожності?

Упусти ж його, святий ключнику! Упусти цього агнця; нехай пасеться на небесних лугах, нехай щипає траву, тому що голодним зі Збаража прийшов він…»

Так почав слово своє ксьондз Муховецький, а потім настільки виразно зобразив житіє пана Лонгина, що всяк усвідомив свою нікчемність біля цієї тихої труни, в якій спочивають останки лицаря, чистого, як сльоза, найскромнішого зі скромних, найдоброчеснішого з доброчесних. І кожний бив себе в груди, і все глибше в сум занурювався, й усе ясніше розумів, якого страшного батьківщині завдано удару, яка непоправна втрата в лавах захисників Збаража. А ксьондз усе більш запалювався і, коли нарешті дійшов у своїй розповіді до відходу і мученицької кончини пана Лонгина, зовсім забув про правила риторики і неодмінних цитат, коли ж почав прощатися з покійним від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався, як Заглоба, і далі продовжував, ридаючи:

– Прощай, брате, прощай, наш товаришу! Не земному владиці, а небесному, найвищому нашому заступникові, доручив ти стогони наші, голод, тяготи і негоди – у нього ти скоріше випросиш для нас спасіння, але сам ніколи вже не повернешся на землю, тому ми сумуємо, тому обливаємо твою труну слізьми – ми любили тебе, милий брате наш!

Разом із поважним ксьондзом плакали всі: і князь, і регіментарії, і воїнство, а безутішніше за всіх друзі покійного. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!» – ніхто вже не міг стримати ридань, хоча біля труни зібралися люди, що звиклися зі смертю за час довгого і повсякденного з нею спілкування.

Вже і мотузки просунули під труну, але Заглобу ніяк не можна було від неї відірвати, наче ховали його батька або брата. Нарешті Скшетуський з Володийовським його відтягнули. Князь, наблизившись, узяв жменю землі; ксьондз почав читати «Anima eius», шурхнули мотузки, і посипалася на віко труни земля – з рук, із шоломів; незабаром над тлінними останками пана Лонгинуса Підбийп’ятки виріс високий могильний пагорб, і місяць осяяв його блідим сумним світлом.

* * *

Троє друзів поверталися з міста на майдан, відкіля безперервно долинали відгомони перестрілки. Йшли в мовчанні – жодному не хотілося перше проронити слово; інші ж лицарі, навпаки, розмовляли між собою про покійного, суголосно складаючи йому хвалу.

– По честі влаштували похорон, – зауважив якийсь офіцер, що порівнявся зі Скшетуським, – у самого пана писаря Сєраковського не кращий був.

– Він цього заслужив, – відповів інший. – Хто б іще взявся до короля пробитися?

– А я чув, – додав третій, – що серед офіцерів Вишневецького ще декілька бажаючих було, так страшний цей приклад, певно, тепер в усіх відбив охоту.

– Неможлива це справа! Там і змія не проповзе.

– Воістину! Справжнє було б божевілля!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Раптом Володийовський сказав:

– Чули, Яне?

– Чув. Сьогодні моя черга, – відповів Скшетуський.

– Яне! – серйозно сказав Володийовський. – Ми з вами давно знайомі, і ви знаєте, я останній відмовлюся від ризикованої справи, але ризик – це ризик, а тут – чистісіньке самогубство.

– І це ви говорите, Міхале?

– Я, тому що друг вам.

– І я вам друг: дайте ж слово лицаря, що не підете третім, якщо я загину.

– О! Навіть і не просіть! – вигукнув Володийовський.

– Ат, бачите! Як же ви можете жадати від мене того, чого б самі не зробили? Довіримося волі Божій!

– Тоді дозвольте йти разом із вами.

– Князь заборонив, не я. А ви воїн і мусите слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, тому що справді насамперед був воїном, тільки вусиками швидко заворушив у місячному світлі і нарешті мовив:

– Ніч дуже вже світла – не ходіть нині.

– І я б волів, аби була темнішою, – відповів Скшетуський, – але зволікання неможливе. Погода, як бачите, встановилася міцно, а в нас порох кінчається, провізія теж. Жовніри вже майдан подовбали списами – корінці шукають; у деяких ясна гниють від капості, котру вони їдять. Сьогодні ж піду, негайно, я вже і з князем простився.

260