Вогнем і мечем - Страница 270

270

Тим часом по дорозі до будинку ксьондза вони потрапили в юрбу жовнірів, які збиралися перед костьолом. Це були корогви Сапєги і піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли безладно, в деяких місцях збиваючись у купки, загороджуючи шлях тим, що йшли.

– З дороги! З дороги! – вигукував ксьондз.

– Це кому там звільняти дорогу?

– Лицареві зі Збаража!

– Привіт йому! Привіт! – закричало безліч голосів.

Одні розступалися негайно, інші, навпаки, намагалися підійти ближче, бажаючи подивитися на героя. І дивилися зі здивуванням на виснаженого обшарпанця, на страшне лице, осяяне місячним світлом, і, вражені, шепотіли:

– Зі Збаража, зі Збаража…

Насилу довів ксьондз Скшетуського до будинку місцевого парафіяльного священика. Там він наказав одмити його від крові та грязюки й укласти в хазяйську постіль, а сам поспішив до війська, що виступало в похід.

Скшетуський був у напівнепритомності, але лихоманка не дозволяла йому заснути. Однак він не розумів уже, де перебуває та що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт копит, скрип возів, важкі кроки піхотинців, крики жовнірів, голоси сурем – усе це зливалося в його вухах у невщухаючий гул… «Військо йде», – пробурмотів він про себе… Тим часом гул помалу почав оддалятися, слабшати, затихати, розсіюватися, поки нарешті тиша не охопила Топорів.

І марилося Скшетуському, що він разом зі своїм ложем летить у якусь прірву без дна…

Розділ XXX

Спав він кілька днів підряд, але й після пробудження не залишала його зла лихоманка – довго ще марив Скшетуський, згадував Збараж, старосту красноставського, князя, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» – Лонгинусу Підбийп’ятці; лише про князівну не згадав жодного разу. Видно, найсуворіша та заборона, що він раз і назавжди наклав на всякий про неї спомин, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Зате йому здавалося, що він бачить над собою щокату фізіономію Редзяна – начебто повернувся той час, коли князь після старокостянтинівської битви відправив його з корогвами в Заслав громити розбійні зграї, і Редзян неждано з’явився в хату, де він зупинився на нічліг. Видіння це плутало його думки: йому здавалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову біля Хомора і спить у хаті, а прокинувшись, поведе корогви в Тарнопіль… Розбитий під Старокостянтиновом Кривоніс тікав до Хмельницького… Редзян приїхав із Гущі й сидить біля його постелі… Скшетуському хочеться заговорити, хочеться наказати слузі сідлати коней, але немає сили… І знову майнула думка, що не в Хоморі він, що після того було вже Бар узято, – але тут знову тіло пронизує біль і бідолашна його голова огортається мороком. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Одначе за мить із хаосу та непроглядної пітьми нове проступає видіння: Збараж… облога… Виходить, це не Хомор? А відкіля ж узявся Редзян? Крізь прорізані в ставнях сердечка в кімнату пробивається пучок яскравого світла, і він чітко бачить лице слуги, сповнене співчуття і турботи…

– Редзяне! – раптом вигукує Скшетуський.

– Ой, мосьпане! Нарешті мене впізнали! – кричить хлопець і припадає до ніг свого пана. – Я думав, ніколи вже не прокинетесь…

Настала тиша – тільки слуга тихо ридав, обіймаючи хазяїнові ноги.

– Де я? – запитує Скшетуський.

– У Топорові… Ваша милість зі Збаража до його величності короля прийшли… Слава Богу! Слава Богу!

– А де король?

– Повів військо на виручку князю-воєводі.

Знову настало мовчання. Сльози радості текли по лиці Редзяна; помовчавши з хвилину, він пробурмотів уривчастим від хвилювання голосом:

– Довелось-таки вашу милість живим побачити…

Потім підвівся й відчинив віконницю, а потім і віконце.

Свіже ранкове повітря ввірвалося в кімнату, а з ним і світло білого дня. Скшетуський одразу ж повністю прийшов до тями…

Редзян присів у ногах ліжка…

– Так це я зі Збаража вийшов? – запитав лицар.

– Так, мосьпане… Ніхто не міг учинити того, що ваша милість учинили; тільки завдяки вашій милості король поспішив князеві на поміч.

– Пан Підбийп’ятка раніше за мене намагався, та загинув…

– О Господи! Пан Підбийп’ятка загинув! А який був щедрий та ґречний!.. Ух, аж подих сперло… Як же вони такого силача перемогти зуміли?

– Із луків його застрелили…

– А пан Володийовський що і пан Заглоба?

– Живі-здорові були, коли я йшов…

– Слава тобі Господи! Кращих немає у вашої милості друзів, пане… Тільки ксьондз наказав мовчати…

Редзян прикусив язика і на якийсь час поринув у роздуми. Робота думки виразно відбилася на товстощокому його обличчі. Нарешті він знову заговорив:

– Ваша милість!..

– Чого тобі?

– А що ж станеться з багатством пана Підбийп’ятки? Кажуть, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже друзям не відписав хоч яку дещицю – рідні ж бо, я чув, у нього немає?

Скшетуський нічого не відповів, і Редзян, зміркувавши, що запитання хазяїнові не до вподоби, перевів розмову на інше:

– Слава Богу, що пан Заглоба і пан Володийовський у доброму здоров’ї; я думав, що вони до татар потрапили… Страх скільки ми разом горя сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити не велів… Ех, мосьпане, я вже думав, ніколи більше їх не побачу: нас орда так притисла, що ні туди, ні сюди…

– Постривай: виходить, ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені нічого не сказали.

– Таж вони й самі не знали, загинув я чи живий залишився…

– Де ж це вас орда наздогнала?

– А за Проскуровом, по дорозі в Збараж. Ми, мосьпане, далеченько, за самим Ямполем побували… Тільки ксьондз Цецишовський розповідати заборонив найсуворіше…

270