Вогнем і мечем - Страница 276

276

На полях під Берестечком зустрілися нарешті два величезні війська, і там сталась одна з найбільших в історії світу битв, відгомони якої прогриміли на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Перші два дні чаша терезів коливалася – на третій відбувся вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ярема. Перша зустріч була вдень, коли взяла гору політика страшного Яреми, – і йому першому довелось ударити на ворога.

Його бачили на лівому крилі: без обладунків, із непокритою головою, мов ураган, він мчав по полю назустріч незліченній раті, що об’єднала запорізьку кінноту, кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких воїнів, зібраних із різних кінців світу – від Уралу, Каспійського моря та Меотійських боліт до самого Дунаю.

І, як річка зникає з очей у пінних морських хвилях, так канули княжі полки у вороже море. Пилюка, скажено завихрившись, смерчовою хмарою зависла над рівниною і сховала тих, що билися…

На це нелюдське єдиноборство дивилось усе воїнство, включаючи і короля, а підканцлер Лещинський, піднявши розп’яття, благословляв тих, хто помирав.

Тим часом на інший фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, що наїжився гарматними дулами, викидаючи вогонь, мовби казковий змій, який повільно розвертав на краю лісу свої величезні кільця.

Але перш ніж на рівнину виповз увесь величезний тулуб змія, із хмари пилу, що поглинув полки Вишневецького, почали вириватися спочатку поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, і от уже десятки тисяч кіннотників понеслися до пагорбів, на яких стояв хан в оточенні добірних загонів свого війська. Охоплені божевільною панікою юрби безладно кинулися тікати – польські полки погналися за ними.

Тисячі козаків і татар устелили своїми тілами поле битви – між ними лежав, надвоє розсічений кончаром, заклятий ворог ляхів і вірний союзник Хмельницького, шалений і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Король досвідченим поглядом полководця побачив успіх князя і вирішив зім’яти бусурманів, перш ніж приспіє козацьке військо.

У бій було кинуто всі сили, всі гармати гримнули разом, сіючи смерть і сум’яття; одним із перших упав з кулею в грудях прекрасний Амурат, брат хана. Тужливий крик прокотився лавами ординців. Наляканий, поранений на самому початку бою хан обвів поглядом поле бою. Вдалині, у вогні та пороховому диму, показалися Пшиємський та сам король із рейтарами, а ліворуч і праворуч од них земля гула під вагою кавалерії, що вступала в бій.

І не встояв Іслам-Ґірей – схитнувся й пустився навтіки, а за ним кинулися врозсип усі татарські орди, і волохи, і уруми, і запорізька кіннота, і силістрійські турки, і потурченці – і розсіялися, немов хмара, гнана вітром.

Утікачів наздогнав доведений до відчаю Хмельницький – він хотів ублагати хана повернутися на поле бою, та хан, побачивши його, гнівно заревів і, наказавши татарам схопити гетьмана та прив’язати до коня, потягнув за собою.

Залишилися тільки козачі загони.

Проводир козаків, кропивенський полковник Дедяла, не знав, що з Хмельницьким, але, бачачи розгром і ганебну втечу ординців, зупинив своїх людей і, відступивши, розташувався табором у болотистій розвилці Плешової.

Тим часом вдарила гроза і дощ ринув із небес нестримним потоком. «Господь омив землю після справедливої битви».

Дощі йшли неспинно кілька днів, і кілька днів відпочивало королівське військо, виснажене в попередніх битвах; козаки ж тим часом оточили свій табір валами, уподібнивши його гігантській рухливій фортеці.

Ледь припинилися дощі, почалася облога – найдивніша з усіх, які коли-небудь траплялися.

Стотисячне королівське військо оточило вдвічі численнішу армію Дедяли.

Королеві не вистачало гармат, провізії, бойових припасів – у Дедяли пороху та інших запасів було в надлишку, а крім того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські воїни натхненні були недавньою перемогою – козаки засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького й хана зникла.

Тоді почалися переговори.

Козацькі полковники прийшли до короля й били чолом і просили зробити полегкість; обходячи намети сенаторів, за поли хапали, обіцяючи хоч із-під землі дістати й видати королеві Хмельницького.

Серцю Яна Казимира властиве було співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках чорний люд і простих воїнів із тією умовою, що затримає старшин, поки йому не буде видано Хмельницького.

Одначе таке рішення старшин ніяк не влаштовувало: за незліченні свої провини вони не сподівалися дістати прощення.

Поки тривали переговори, не припинялися запеклі вилазки і сутички, польська та козацька кров щодня лилася рікою.

Удень козаки билися з відвагою й відчайдушною впертістю, а вночі юрбами бродили навколо королівського табору, слізно благаючи про милосердя.

Дедяла готовий був прийняти умови короля й навіть пожертвувати своєю головою, щоб урятувати народ і військо.

Але в козацькому таборі почалися чвари. Одні хотіли здатися, інші – захищатися до останнього, і всі шукали способу вибратися з табору.

Утім, навіть найвідважнішим із них це здавалося немислимим.

Табір замкнений був двома рукавами річки і безкрайніх боліт. Оборонятися в ньому можна було роками, шлях же до відступу був тільки один: через королівське військо.

276