Вогнем і мечем - Страница 36

Намісник од радості позабував усі слова і тільки через деякий час запитав:

– Про Богуна нічого не довідався?

– Не з руки мені було в панни чи в пані про те запитувати, та я коротко зійшовся зі старим татарином Чехлою, котрий хоч і бусурман, але слуга панні вірний. Він мені розповів, що спершу всі вони досадували на вашу милість, і дуже, та потім схаменулись, особливо коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – байки.

– Яким чином вони про це дізналися?

– А воно, ваша милість, сталося ось так: була в них тяжба із Сивинськими, по котрій зобов’язалися вони потім гроші виплатити. Як надійшов строк, вони до Богуна: «Позич!» А він на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, та скарбів ніяких, що було, каже, все розтринькав». Як почули вони таке, зразу зробився він для них гіршим, і зразу відчули прихильність вони до вашої милості.

– Нічого не скажеш, ґрунтовно ти все розвідав.

– Мій ласкавий пане, коли б я про одне дізнався, а про інше ні, тоді б ваша милість могли мені сказати: «Коня ти мені подарував, але сідла не дав». А що вашій милості в коневі без сідла?

– Ну, так бери ж і сідло.

– Уклінно дякую вашій милості. Тут вони Богуна в Переяслав і відправили, а я, ледве про те довідався, подумав: а чому б і мені в Переяслав не податися? Буде мною хазяїн задоволений, мене і в полк скоріше запишуть…

– Запишуть, запишуть тебе з нового кварталу. Значить, ти і в Переяславі побував?

– Побував. Але Богуна не знайшов. Старий полковник Лобода хворий. Кажуть, що невдовзі Богун після нього полковником буде… Одначе там дивні діла якісь творяться. Козаків жменька всього в корогві лишилася – решта, подейкують, за Богуном пішли або ж на Січ утекли, й це, мосьпане, справа важлива, тому що там смута якась затівається. Я і так, і сяк намагався хоч що про Богуна дізнатися, та сказали мені всього лиш, що він на руський берег переправився. Он воно, думаю, як; значить, наша панна від нього в безпеці, й повернувся.

– Ну, ти впорався неабияк. А неприємності які-небудь у дорозі були?

– Ні, мосьпане, тільки їсти от страшенно хочеться.

Редзян вийшов, а намісник, лишившись на самоті, знову почав перечитувати листа Олени і до вуст притуляти ці літерки, куди як менш досконалі, ніж рука, що писала їх. Упевненість утвердилася в серці його, і думав він так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тільки Бог погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я їм прощу, та ще й свого додам, тільки б зіроньку мою ясну дістати…»

І, причепурившись, зі світлим лицем, із грудьми, переповненими щастям, пішов він у каплицю, щоб передовсім Господу за добру вість смиренно скласти подяку.

Розділ VI

По всій Україні та по Задніпров’ю немовби що зашуміло, немовби передвістя близької бурі дали про себе знати; якісь чутки дивні покотилися від села до села, від хутора до хутора, наче рослина, котру восени вітер степом жене і котра в народі перекотиполем зветься. В містах перешіптувалися про якусь велику війну, щоправда, ніхто не знав, хто і з ким збирається воювати. Та безперечно щось назрівало. Обличчя стали тривожними. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоча весна надійшла рання, тиха, тепла і над степом уже давно дзвеніли жайворонки. Вечорами жителі сіл збиралися натовпами на великих дорогах і впівголоса перемовлялися про страшне й незбагненне. У сліпців, які бродили з лірами й піснею, випитували новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски в небі або здавалося, що місяць червоніший од звичайного встає з-за лісів. Передвіщалися нещастя або смерть короля – і все було тим більш дивно, що до земель цих, здавна звиклих до тривог, битв, набігів, страхові нелегко було підступитися; видно, якісь особливо зловісні вітри почали носитися над землею, якщо тривога зробилася повсюдною.

Тим більша тиснула духота і скрута, що ніхто не вмів навислу загрозу пояснити. Одначе серед недобрих передвість два безумовно вказували, що і насправді слід чекати чогось недоброго. По-перше, небачене число дідів-лірників з’явилося по всіх містах і селах, і траплялися серед них люди чужі, нікому не відомі, про котрих перешіптувалися, що вони діди несправжні. Тиняючись усюди, вони таємниче обіцяли, що день суду і гніву Божого близький. По-друге, низові почали напиватися до нестями.

Друге передвістя було куди як зловісніше. Січ, стиснута в занадто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей; походи бували нечасто, так що степом козак прогодуватися не міг; через те ж бо в мирні часи багато низових щороку й розбрідалося по місцях заселених. Без ліку січовиків було по всій Україні і навіть по всій Русі. Одні наймалися в старостівські загони, другі шинкарювали по шляхах, треті займалися в містах і селах торгівлею та ремеслом. Майже в кожнім селі стояла на белебні хата, в якій жив запорожець. Деякі заразом із хатою заводили ще й дружину та господарство. І запорожець цей, як людина бита й терта, дуже часто ставав благословенням для села, до котрого прибився. Не було ліпших ковалів, колісників, чинбарів, воскобоїв, рибалок або ловчих. Запорожець усе вмів, за все брався – хоч хату ставити, хоч сідло шити. Зазвичай були це насельники неспокійні, бо жили буттям тимчасовим. Тому, хто мав намір зі зброєю в руках виконати вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, досить було кинути клич, і молодці зліталися, немовби охочі побенкетувати ворони. Їх послугами користувалась і шляхта, і пани, що вічно позивались одне з одним, але, якщо таких оказій не траплялося, запоріжці сиділи тихо по селах і в поті чола добували хліб насущний.