Вогнем і мечем - Страница 58

Передовсім стрілянина кодацьких гармат одгукнулася в серці та вухах пана Скшетуського. Молодий лицар, якого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, на другий день тяжко рознедужався.

У сутичці на Хортиці він хоча й не дістав жодної смертельної рани, та втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацьки доглянуті старим кантарієм, відкрилися, почалася гарячка, і тієї ночі лежав він у напівбезпам’ятстві на козацькому возі, нічого про Божий світ не відаючи. Опритомніти його змусили гармати Кодака. Він розплющив очі, трохи підвівся на возі й огледівся. Козацький табір пробирався в темряві, наче вервечка привидів, а замок гуркотів і клубочився рожевими димами; вогняні кулі скакали по степу, із хрипінням і гарчанням, як розлючені пси; і, коли пан Скшетуський побачив це, такий відчай, така туга охопила його, що він готовий був померти, лише б понестися душею до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, безпомічний, без гадки навіть устати з воза. Річ Посполита в небезпеці, він же не поспішає її рятувати! А там, у Лубнах, напевно, вже військо виступає. Князь із блискавками в поглядах літає перед військом і в який бік булавою кивне, там одразу триста списів, наче триста громів ударять. І в ту ж хвилину різні знайомі обличчя почали з’являтися перед намісником. Невеличкий Володийовський мчить на чолі драгунів, і хоча в руці його повсякчасна тонка шабелька, та це всім рубакам рубака: з ким ізбрязне клинок, той, вважай, уже в могилі; а ось і пан Підбийп’ятка замахується своїм катівським Зірвиглавцем! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їздить корогви і, здійнявши руки, творить молитву, але, як старий жовнір, не втерпівши, раз по раз гарикає: «Бий! Убивай!» А ось же й панцирні схилили мечі на піввуха кінського, полки рвонули з місця, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видіння змінюється. Намісникові являється Олена. Бліда, з розпущеним волоссям, вона благає: «Порятуй же, Богун за мною женеться!» Скшетуський зривається з воза, та чийсь голос, цього разу справжній, каже йому:

– Лежи, дитино, а то зв’яжу.

Це обозний осавул Захар, якому Хмельницький наказав із намісника очей не спускати, знову вкладає його на воза, накриває кінською шкурою й запитує:

– Що з тобою?

І пан Скшетуський зовсім очунює. Привиди зникають. Вози тягнуться біля самого дніпровського берега. Холодні подуви прилітають із ріки, і ніч блідне. Річкові птахи затівають досвітній гомін.

– Слухай, Захаре! Ми хіба вже минули Кодак? – запитує Скшетуський.

– Минули! – відповідає запорожець.

– А куди ж ви йдете?

– Не знаю. Битва, каже, буде, але не знаю.

Від цих слів серце радісно забилось у грудях пана Скшетуського. Він вважав, що Хмельницький буде брати в облогу Кодак і з цього почне воєнні дії. Та поспішність, із якою козаки йшли вперед, дозволяла припустити, що коронне військо вже близько і що Хмельницький обійшов фортецю, щоб не бути змушеним вести під її обстрілом бій. «Можливо, я вже сьогодні буду вільним», – подумав намісник і вдячно звів очі до небес.

Розділ XIV

Гуркіт кодацьких гармат почули й ті, що пливли на байдаках під орудою старого Барабаша та Кречовського.

Їх було шість тисяч реєстрових і регімент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.

Миколай Потоцький довго не відважувався послати козаків проти Хмельницького, але, позаяк Кречовський мав на них величезний вплив, а Кречовському гетьман довіряв безмірно, то обмежився він тим, що звелів козакам присягнути на вірність і з Богом відправив їх у похід.

Кречовський, воїн вельми досвідчений і багато разів у попередніх війнах уславлений, був людиною Потоцьких. Потоцьким він зобов’язаний був і званням полковника, і дворянством, якого вони домоглись для нього на сеймі, і, зрештою, довічно отриманими од них чималими наділами при злитті Дністра й Ладави.

Стільки уз пов’язувало його з Річчю Посполитою й Потоцькими, що навіть найменшого недовір’я не могло зародитися в гетьмановій душі. Крім усього, був цей чоловік у розквіті сил, років під п’ятдесят, і велике поприще на службі вітчизні очікувало його в майбутньому. Дехто бачив у нім навіть спадкоємця Стефану Хмелецькому, що починав свій шлях простим степовим лицарем, а завершив – воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Так що від самого Кречовського залежало, піде він тим шляхом, на який привела його мужність, невгамовна енергія та безмірна амбіція, що прагнула скільки багатства, стільки й чинів. Заради цієї ж амбіції він вельми домагався нещодавно Літинського староства, а коли врешті-решт дісталося воно Корбуту, Кречовський у глибині душі затаїв досаду і, можна сказати, навіть відхворів од заздрощів і гіркоти. Нині доля ніби знову посміхалася йому, бо, діставши від великого гетьмана таке важливе воєнне завдання, він сміливо міг розраховувати, що його ім’я дійде й до королівських вух. А було це справою неабиякою, бо відтак залишалося тільки вклонитися володарю своєму, щоб здобути привілей із жаданими для шляхетської душі словами: «Бив нам чолом і прохав зробити ласку йому, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо», і т. ін. Отак добували на Русі статки і чини; отак величезні простори незаселених степів, які до того належали Богу й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; отак худорідний ставав володарем і міг тішитися думкою, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.

Щоправда, Кречовського заїдало, що в дорученій йому тепер місії доводиться ділитися владою з Барабашем, хоча двовладдя це й було по суті номінальним. Старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і спорохнявів, що, можливо, тілом тільки належав цьому світу, душа ж його й розум перебували постійно в заціпенінні й угасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він мовби прокинувся й почав діяти доволі завзято; навіть можна було сказати, що від голосу воєнних сурем веселіше заходила в ньому стара жовнірська кров, адже був свого часу він уславленим лицарем і степовим ватажком; але коли виступили, плескіт весел приколисав старого, козацькі пісні та плавний рух байдаків приспали, й забув він про світ Божий. Усім орудував і керував Кречовський. Барабаш прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою про що-небудь запитував. Од нього відкараскувались якою-небудь нескладною відповіддю, і він, зітхнувши, говорив: «От, радий би я з іншою війною лягти в могилу, та, видко, воля Божа!»