Вогнем і мечем - Страница 69

«Перемогла, як володарка – простить, як мати», – думав він.

Тим часом гарматна канонада перетворилася на безперервний гуркіт.

Кінські копита знову зацокотіли по порожніх вулицях. На майдан, як грім небесний, влетів охляп на коні козак. Він був без шапки, в самій сорочці, із розсіченим шаблею лицем, залитим кров’ю. Примчавши, козак осадив коня, розкинув руки і, хапаючи роззявленим ротом повітря, почав кричати:

– Хміль побив ляхів! Побиті ясновельможні панове й полковники, лицарі й кавалери!

Прокричавши це, він захитався й гепнувся на землю. Миргородці кинулися йому на допомогу.

Пал і блідість поступалися місцем на лиці Скшетуського.

– Що він говорить? – гарячково почав запитувати він Захара. – Що сталося? Не може такого бути. Богом живим клянуся! Не може такого бути!

Тиша! Тільки полум’я гуде на протилежному кінці майдану, з тріском здіймаються снопи іскор, а то й будівля, що догоряє, обвалюється зі стугоном.

Та ось і нові якісь гінці мчать.

– Побиті ляхи! Побиті!

За ними вступає татарський загін – не поспішаючи, тому що оточує піших, як видно, полонених.

Пан Скшетуський не вірить очам своїм. Він ясно розрізняє на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками й дивним, не своїм голосом уперто повторює:

– Не може бути! Не може бути!

Гуркіт гармат іще не змовк. Битва триває. Одначе по всіх уцілілих вулицях підходять юрми запоріжців і татар. Обличчя їхні чорні, груди тяжко дихають, але йдуть вони чомусь піднесені, пісень співають!

Так воїни можуть повертатися тільки з перемогою.

Намісник зробився блідий, наче мрець.

– Не може бути, – повторює він усе більш хрипко. – Не може бути… Річ Посполита…

Нове видовище приваблює його погляд.

З’являються козаки Кречовського з цілими оберемками знамен. Вони виїздять на середину майдану і жбурляють їх додолу.

Знамена – польські.

Гарматний гуркіт слабшає. Віддалік чути тільки перестук возів, які наближаються. Попереду високий козацький віз, за ним вервечка інших – усі в оточенні жовтошапочних козаків пашківського куреня; вони проїздять повз будинок, який стережуть миргородці. Пан Скшетуський, вглядаючись у полонених на першому возі, дивиться з-під руки, бо його засліплює світло пожежі.

Несподівано він сахається, махає руками, ніби людина, уражена стрілою в груди, а із уст його вивергається страшний, нелюдський крик:

– Ісусе, Маріє! Це ж гетьмани!

І падає на руки Захара. Очі йому застилає пелена, лице напружується і застигає, мов у покійника.

За кілька хвилин три вершники на чолі незліченних полків виїжджали на корсунський майдан. Той, що їхав посередині, одягнений у червоне, сидів на білому коні, підпершись злотосяйною булавою, й дивився гордо, по-королівськи.

Це був Хмельницький. Обабіч їхали Тугай-бей і Кречовський.

Закривавлена Річ Посполита лежала повергнута в порох біля ніг козака.

Розділ XVI

Минуло кілька днів. Небеса, здавалося, обрушилися на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром завжди непереможного в боротьбі з козаками коронного війська, полонення гетьманів, страшенна пожежа, що охопила Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства – все це скоїлося так несподівано, що люди просто повірити не могли, щоб стільки нещасть одразу могло випасти на долю однієї країни. Дехто й не вірив, дехто закляк од жаху, ті збожеволіли, інші пророкували пришестя антихриста й невідворотно близький Страшний суд. Порушилися всі суспільні зв’язки, всі взаємовідносини, як людські, так і родові. Не діяла ніяка влада, відмінності зникли між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини й пустило їх гуляти світом: убивства, грабунки, віроломство, озвіріння, насильство, розбій, безумство заступили місце старанності, чесності, вірі й совісті. Здавалося, віднині людство вже не добром, а злом житиме, що розбестилися серця й уми, що вважають нині святим донедавна мерзенне, а мерзенним – те, що раніше було святим. Сонце не сяяло більше в небі, позаяк закрите було димами пожарищ, ночами замість зірок і місяця світили підпали. Гріли міста, села, храми, фільварки, ліси. Люди перестали користуватися людською мовою, вони або стогнали, або по-собачому вили. Життя втратило будь-яку ціну. Тисячі й тисячі гинули без нарікання й поминання. А з усіх цих катастроф, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище й вище одна людина, стаючи грізною й величезною, майже заслонивши вже світ білий і відкидаючи тінь від моря до моря.

Це був Богдан Хмельницький.

Двісті тисяч озброєних і окрилених перемогами людей були тепер готовими на все, варто було йому поворухнути пальцем. Городові козаки приєдналися до нього в усіх містах. Край од Прип’яті й до рубежів степових був у вогні. Повстання ширилось у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Військо гетьмана зростало з кожним днем. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть проти найгрізнішого ворога й половини тих сил, які він мав у своєму розпорядженні. Такої кількості не було і в німецького імператора. Буря переросла всі очікування. Спершу сам гетьман не усвідомлював власної могутності й не розумів, як високо він піднісся. Він поки що декларував стосовно Речі Посполитої лояльність, законослухняність і вірність, бо не усвідомлював, що поняття ці, як нічого не варті, вже міг топтати. Одначе в міру розвитку подій зміцнювався в ньому й той безмірний, підсвідомий егоїзм, якого не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину й доброчесності, насильства і справедливості змішалися в поняттях Хмельницького в одно з відчуттям власної кривди й користолюбства. Той був для нього доброчесним, хто тримав його сторону; той злочинець, хто йому суперечив. Він готовий був і сонцю дорікати, вважаючи особистим проти себе злочинним заміром, якщо воно не світило тоді, коли йому, Хмельницькому, бувало це необхідно. Людей, події та цілий світ він підганяв до власного «я». І, незважаючи на всю хитрість, на все лицемірство гетьмана, були якісь дивовижні благі наміри в такому його підході. З них випливали не тільки всі його гріхи, але й учинки добрі, бо наскільки не знав він удержу в знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть випадкові послуги, особисто йому надані.