Вогнем і мечем - Страница 77

Редзян тихо застогнав.

– Ага, ще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Ось так! А зараз, оскільки ти живим виявився, перенесу ж бо я тебе в стайню та вкладу де-небудь у куточку, щоби це чудо-юдо козацьке тебе не розтерзало, коли повернеться. Небезпечний він друг-приятель, щоб його чорти побрали! Бо на руку, не розумом він прудкий, як я подивлюся!

Після цих слів пан Заглоба підняв Редзяна з легкістю, що свідчила про неабияку силу, і вийшов у сіни, а затим – у двір, де душ десять козаків, сидячи на землі, грали в кості на розстеленому килимку. Побачивши його, вони підхопились, а він сказав:

– Хлопці, візьміть-но цього парубка та покладіть на сіно. І нехай хтось із вас за цирульником збігає.

Наказ було негайно виконано, тому що пан Заглоба, як друг Богуна, користувався серед козаків великою пошаною.

– А де ж це полковник?

– Коня звелів подати й на полкову кватирю поїхав, а нам сказав бути напоготові й коней під сідлом держати.

– І мій загнузданий?

– Еге ж.

– Тоді веди його сюди. Значить, я полковника в полку знайду?

– Та он він сам їде.

Дійсно, крізь темну арку воріт видно було Богуна, що наближався з боку майдану. Позаду нього на деякій віддалі показалися піки більш ніж сотні козаків, як видно, готових у похід.

– У сідло! – крикнув крізь підворіття Богун козакам, які перебували у дворі.

Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба ж вийшов із підворіття й уважно подивився на молодого отамана.

– У похід зібрався? – запитав він.

– Зібрався!

– А далеко ж тебе чорти несуть?

– На весілля.

Заглоба підійшов поближче.

– Побійся Бога, синку! Гетьман звелів тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і жовнірів забираєш. Наказ порушуєш. Тут підлий народ спить і бачить на шляхту кинутись; місто погубиш – на гнів гетьманський себе приречеш.

– На погибель і місту, й гетьману!

– Головою заплатиш за це.

– На погибель і моїй голові!

Заглоба зрозумів, що відговорювати козака марно. Той уперся і збирався вчинити по-своєму, хоча міг загубити й інших. Здогадався Заглоба й куди дорога чекає, втім, як вчинити, не знав: чи їхати з Богуном, чи залишатися? Їхати було ризиковано, бо суворої воєнної пори це значило влипнути в халепу, що пахла ешафотом. А залишитися? Чернь і дійсно тільки чекала сигналу до різанини, знака з Січі. А можливо, обійшлось би й без нього, коли б не тисяча Богунових козаків і величезна повага до отамана в Украйні. Щоправда, пан Заглоба міг утекти до гетьманів, але в нього були свої причини не робити цього. Чи то тут була кондемнатка за якесь убивство, чи то якась липова бухгалтерія – про те він сам тільки й знав; досить буде сказати, що Заглобі просто не було чого зайвий раз мозолити людям очі. Жаль, звичайно, покидати Чигирин! Тут було добре, так тут ніхто ні про що не запитував, та пан Заглоба зжився з усіма: й зі шляхтою, й зі старостиними економами, і з козацькими старшинами! Воно, звичайно, старшини роз’їхалися нині, а шляхта, боячись заколоту, сиділа тихо, та ж існував Богун, гульвіса з гульвіс, дружок із дружків. Познайомившись за склянкою, вони зразу ж зійшлись із Заглобою й відтоді один без одного не з’являлись. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав; і обом, як неспокійним духам, було один із одним добре.

І коли нині доводилося вибирати, чи залишитися в Чигирині, щоби потрапити під ніж черні, чи поїхати з Богуном, Заглоба вибрав останнє.

– Якщо ти така пропаща людина, – сказав він, – то і я з тобою поїду. Може, знадоблюся чи придержу, коли треба буде. Нас, видко, сам біс мотузочкою зв’язав, але вже такого я не очікував!

Богун нічого не відповів. За півгодини дві сотні козаків вишикувались у похідну вервечку. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Дядьки, що купками юрмилися на майдані, на них поглядали спідлоба й шепотілися, намагаючись здогадатися, куди загін вирушає й чи хутко повернеться. Й чи повернеться взагалі.

Богун їхав мовчки, заглиблений у свої думки, незбагненний і похмурий, мов ніч. Козаки не запитували, куди він веде їх. За ним вони готові були йти хоч на край світу.

Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський шлях. Коні йшли риссю, здіймаючи хмари куряви, а позаяк день стояв спекотний, дуже скоро всі вони були в милі. Довелося рись дещо стишити, й загін розтягнувся по дорозі довгою переривчастою стрічкою. Богун поїхав уперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив завести розмову.

Обличчя молодого отамана було спокійним, хоча й помічене смертельною тугою. Щоправда, неозорі далі на північ од Кагамлика, біг коня та степове повітря дещо вгамували в ньому внутрішню бурю, що здійнялася після читання листів, однятих у Редзяна.

– Ну й парить, – заговорив пан Заглоба, – аж солома в чоботях горить. У полотнянім сіряку варко навіть, і ні вітерця! Богуне! Чуєш, Богуне!

Отаман, ніби прокинувшись, подивився на нього своїми глибокими чорними очима.

– Гляди, синку, – продовжував пан Заглоба, – щоб тебе меланхолія не заїла, бо, якщо вона з печінки, де перебуває зазвичай, перекинеться в голову, розум дуже помутитися може. А я й не знав, що ти такий амурний. Видко, в травні ти народився, а це місяць Венери, в якім аура така сластолюбна, що тріска до тріски й та сердечну прихильність відчувати починає, люди ж, у цьому місяці народжені, більше за інших мають у натурі свій інтерес до принад жіночих. Але й тут знову ж у виграші той, хто себе в руках тримає, а тому раджу тобі помстою справи не вирішувати. На Курцевичів ти безумовно можеш гострити зуби, та хіба ж одна вона дівка на світі?

Богун, мовби не Заглобі, а стражданню власному відповідаючи, відізвався голосом, більше на ридання, ніж на людську мову, схожим: