Вогнем і мечем - Страница 81

Козаки, затамувавши подих, поопускали шаблі та, завмерши, слідкували за поєдинком.

У тиші було чути тільки дихання та сопіння тих, що зітнулися, скрип зубів і свист або брязкіт їхніх клинків.

Якийсь час здавалося, що отаман здригнеться перед прездоровою силою та натиском юнака, – він знову почав задкувати й відсахуватися. Лице його напружилося, нібито від надмірних зусиль. Миколай же подвоїв удари, шабля його оточила козака безперервними петлями блискавок, пилюка піднялася з долівки й заволокла супротивників, але крізь клуби її козаки помітили на лиці отамана кров.

Зненацька Богун одплигнув убік, і клинок Миколая влучив у пустку. Миколай хитнувся вслід промахові, подався вперед, і в ту ж секунду козак так страшно полоснув його ззаду по шиї, що княжич звалився, ніби уражений громом.

Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, від нього розвалиться брусована стеля. Бій було завершено, козаки кинулися до зброї, що висіла на стінах, і почали її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі та кинджали, наступаючи на трупи князів і своїх товаришів, полеглих од руки Миколая. Богун їм не перешкоджав. Він стояв, загородивши дорогу до дверей, які вели до покоїв Олени, й важко дихав од утоми. Лице його було блідим і закривавленим, бо клинок княжича двічі все ж таки торкнувся його голови. Погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав і на посиніле обличчя княгині, що її козаки, тримаючи за волосся, притискували колінами до долівки, бо вона рвалася до тіл дітей своїх.

Волання й метушня в сінях посилювалися з кожною хвилиною. Козаки волокли на мотузках челядь Курцевичів і безжально її добивали. Долівка була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, пороховим димом, зі стін було все зідрано, і навіть птахів перебито.

Зненацька двері, які затуляв собою Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся й відсахнувся.

У дверях показався сліпий Василь, а поряд із ним Олена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця ж сорочка, з розширеними від жаху очима й напіввідкритим ротом.

Василь тримав ув обох руках на висоті обличчя хрест. І в сум’ятті, що панувало в сінях, поряд із трупами, із кров’ю княжичів, яка розтеклася по долівці, поблизу блискаючих шабель і шалених очей, навдивовиж урочистий вигляд мала його постать, висока, схудла, із сивіючим волоссям і чорними проваллями замість очей. Здавалося, це привид або труп, полишивши могилу свою, гряде покарати злочинство.

Крики стихли. Козаки з жахом розступились. У тиші пролунав спокійний, але тужливий голос Василя:

– В ім’я Отця, і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Мужі, що йдете із дальніх країн, чи грядете ви в ім’я Боже? Бо сказано: «Благословен муж у путі, котрий несе слово Господа». А ви чи благу вість несете? Чи апостоли ви?

Мертва тиша настала після слів Василя. Він же повільно повернувся з хрестом в один бік, затим – в інший і вів далі:

– Горе вам, браття, бо навіки будуть прокляті, хто користолюбства або помсти заради війну починають… Помолімося ж, аби сподобитися милосердю. Горе вам, браття! Горе мені! О-о-о!

Стогін вирвався із грудей князя.

– Господи помилуй! – обізвалися глухі голоси козаків, які почали в невимовному страху ревно хреститися.

Раптом пролунав дикий, пронизливий крик княгині:

– Василю, Василю…

Голос її був нестямний, ніби останній зойк життя, що минає. Козаки, котрі притискали колінами стару до долівки, відчули раптом, що вона більше не пручається.

Василь здригнувся, та зразу ж ніби відгородився хрестом од нестямного крику і промовив:

– Душе приречена, що волаєш із безодні, горе тобі!

– Господи помилуй, – повторили козаки.

– До мене, хлопці! – закричав раптом Богун і захитався.

Козаки, підбігши, підхопили його під руки.

– Батьку! Ти поранений?

– Поранений! Та це пусте! Крові багацько вибігло. Гей, хлопці, стерегти мені цю доню як зіницю ока… Будинок оточити, нікого не випускати… Князівна моя…

Більше він говорити не міг, уста його побіліли, а очі запнулися пеленою.

– Перенести отамана в кімнати! – закричав пан Заглоба, з’явившись раптом з якогось закутка і опинившись поряд із Богуном. – Це пусте, це пусте, – сказав він, обмацавши рани. – До завтра здоровий буде. Я ним зараз займуся. Ну-бо нам’яти мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, забирайтеся звідси к бісу, з дівками в челядницькій погуляйте, позаяк вам тут робити нічого, а двоє беріть його та несіть. Ось так. Катайте ж ік чортовій матері, чого стали? А дім стерегти – я сам перевірю.

Двоє козаків понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта із сіней пішли.

Заглоба підійшов до Олени і, посилено моргаючи оком, сказав швидко й тихо:

– Я друг Скшетуського, не бійся. Відведи ж бо цього пророка спати й очікуй мене.

Сказавши це, він пішов у кімнати, де два осавули вклали Богуна на турецьку софу. Заглоба тут же послав їх за хлібом і павутиною, а коли вони принесли з челядницької й те й інше, зайнявся перев’язуванням Богунових ран із знанням справи, властивим у ті часи кожному шляхтичу, що набив руку на склеюванні голів, розтрощених у поєдинках або на сеймиках.

– Скажіть козакам, – звелів він осавулам, – що до ранку отаман здоровим як бик буде, тож нехай за ним не тужать. Дістатися то йому дісталося, та сам він теж красиво діяв і завтра його весілля, хоча й без попа. Якщо в домі погрібець є, можете собі дозволити. Ось уже ранки й перев’язано. Ідіть же! Отаманові спокій потрібен.

Осавули рушили до дверей.

– Тільки весь погріб не випийте! – напучував їх пан Заглоба.