Вогнем і мечем - Страница 85

– Боже борони до нього потрапити.

– Але ж сам він себе загубив. Чигирин, порушивши гетьманський наказ, кинув, із князем-воєводою руським завівся. Й лишається йому йти до Хмельницького. Та тільки він принишкне, коли Хмельницького поб’ють, що, між іншим, могло вже бути. Редзян за Кременчуком військо зустрів, яке пливло під Барабашем і Кречовським на Хмеля, а на додаток пан Стефан Потоцький по суші з гусарами йшов, але Редзян у Кременчуці десять днів, поки чайку лагодили, просидів, так що, поки він до Чигирина доволікся, битва, слід гадати, відбулася. Ми новин із хвилини на хвилину чекали.

– Значить, Редзян листи з Кодака віз? – запитала Олена.

– Еге ж. Од пана Скшетуського до княгині й до вас, але Богун їх перехопив і, про все із них дізнавшись, тут же Редзяна порубав і поскакав мститися Курцевичам.

– О, бідолашний юнак! Через мене він кров свою пролив!

– Не журіться, панно. Видужає.

– Коли ж це було?

– Учора вранці. Богунові людину вбити – все одно що іншому чарку вина перехилити. А рикав він, коли прочитав листи, так, що весь Чигирин тіпало.

Розмова на якийсь час обірвалася. Тим часом зовсім розвиднілося. Рожева зоря, обрамлена світлим золотом, опалами та пурпуром, горіла на східній частині небес. Повітря було свіже, збадьорливе, коні почали весело форкати.

– Нумо, пришпормо з Богом, і вперед! Конячки відпочили, і часу гаяти не можна, – сказав пан Заглоба.

Вони знову кинулися вскач і без перепочинку промчали з півмилі. Зненацька попереду показалася незрозуміла темна крапка, що наближалася з небувалою швидкістю.

– Що це може бути? – мовив пан Заглоба. – Притримайте-но свого. Верховий ніби.

І дійсно, щодуху наближався якийсь вершник; скоцюрбившись у сідлі, схиливши лице до кінської гриви, він підганяв нагайкою свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.

– Що ж це за диявол і чому він так летить? Ну й швидкість! – сказав пан Заглоба, дістаючи із сідельної кобури пістоль, щоб про всяк випадок бути готовим до всього.

Тим часом шалений вершник був уже кроків за тридцять.

– Стій! – гаркнув пан Заглоба, наводячи пістоль. – Ти хто такий?

Вершник на всьому скаку осадив коня, випростався і, підвівши очі, тут же закричав:

– Пан Заглоба!

– Плеснєвський, слуга чигиринського старости? А ти чого тут? Куди летиш?

– Ваша милість! Повертайте й ви за мною! Біда! Гнів Божий, суд Божий!

– Що сталося? Що таке?

– Чигирин запоріжці зайняли. Холопи шляхту ріжуть. Кара Божа!

– В ім’я Отця і Сина! Що ти говориш… Хмельницький?

– Пана Потоцького вбито, пан Чарнецький у полоні. Татари з козаками йдуть. Тугай-бей!

– А Барабаш і Кречовський?

– Барабаш загинув. Кречовський до Хмельницького перекинувся. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів. Хмельницький – сьогодні засвітла. Сила страшенна. Край в огні, мужва повсюди бунтує, кров ллється! Тікайте, милостивий пане!

Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рота і такий був приголомшений, що слова не міг вимовити.

– Тікайте, милостивий пане! – повторив Плеснєвський.

– Ісусе! – охнув пан Заглоба.

– Ісусе Христе! – вторила Олена, розридавшись.

– Тікайте, час не жде.

– Куди? Куди ж?

– У Лубни.

– А ти куди?

– Туди, звичайно. До князя-воєводи.

– Пропади воно все пропадом! – вигукнув пан Заглоба. – А гетьмани де ж?

– Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевне зітнувся з ними.

– Кривоніс чи Прямоніс, холера йому в бік! Значить, нам сенсу нема їхати?

– До лева в пащу, ваша милість, на погибель прете.

– А хто тебе в Лубни послав? Пан твій?

– Пана мого порішили, а мені мій кум, який нині із запоріжцями, життя врятував і допоміг утекти. До Лубен я на власний розсуд їду, бо не знаю, де ще сховатися можна.

– В Розлоги не їдь, там Богун. Він теж до бунтівників збирається!

– О Боже мій! Боже мій! У Чигирині говорять, що ось-ось і на Задніпров’ї мужва підніметься!

– Ще й як може бути! Ще й як може бути! Паняй же, куди тобі до вподоби, а з мене досить і про свою шкуру дбати.

– Так я і зроблю! – сказав Плеснєвський і, хльоснувши коня нагайкою, рушив із місця.

– Та від Розлогів тримайся подалі, – крикнув йому вслід Заглоба. – А якщо Богуна зустрінеш, не кажи, що мене бачив, чуєш?

– Чую! – відгукнувся Плеснєвський. – З Богом!

І помчав, ніби від погоні.

– Ну, – сказав пан Заглоба. – От тобі й на! Викручувався я з усякої біди, але в такій іще не бував. Попереду – Хмельницький, позаду – Богун, і якщо воно дійсно так, то я гроша ламаного не дам ні за свій перед, ні за свій тил, ні за свою шкуру. Схоже, я дурня зваляв, у Лубни з вами, панно, не поскакавши, та зараз пізно жалкувати про це. Тьху! Увесь мій мозок не вартий того, щоб ним чоботи мастити. Що ж робити? Куди податися? В усій Речі Посполитій нема, видно, кутка, де людина своєю, не дарованою смертю могла б померти. Дякую за такі подарунки; нехай іншим їх дарують!

– Ваша милість! – сказала Олена. – Два моїх брати, Юр і Федір, у Золотоноші, може, від них буде нам який порятунок?

– У Золотоноші? Зачекайте, панно! Познайомився і я в Чигирині з паном Унерицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна та Чорнобай. Але це звідси далекувато. Далі, ніж Черкаси. Що ж робити?… Якщо більше нікуди, тікаймо туди. Тільки з битого шляху треба з’їхати: степом та лісами пробиратися безпечніш. Якщо б хоч на тиждень отак затаїтися де-небудь, у лісах яких-небудь, може, гетьмани за цей час покінчили б із Хмельницьким і на Вкраїні спокійніше стало б…

– Не для того Господь нас із рук Богунових спас, аби дати загинути. Уповайте, ваша милість, добродію.