Вогнем і мечем - Страница 87

Тут дівчина здійняла очі до небес:

– Спаси ж мене, Боже великий і милосердний! Спаси сироту, спаси нещасну, спаси заблудлу! Нехай буде воля твоя, але ж нехай звершиться й милосердя твоє!

А милосердя ж бо вже звершилося, бо, вирвана з наймерзенніших рук, вона врятована незбагненним Божим дивом. Небезпека ще не минула, та визволення, можливо, близько. Хто знає, де тепер той, обранець її серця. Із Січі він, напевно, вже повернувся, можливо навіть, він зараз де-небудь у цьому ж самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радість прийде на зміну сльозам, веселощі – печалі, побоювання та тривоги припиняться раз і назавжди – настане заспокоєння і благодать. Відважне щире серце дівчини наповнилося надією, а степ навколо солодко шумів, а вітерець, який гойдав трави, навівав заразом і їй солодкі думки. Не така вже вона сирота на білому світі, якщо поряд якийсь дивний невідомий заступник, а другий – відомий і коханий, про неї подбає, не залишить, приголубить на все життя. А вже він-то людина залізна і куди сильніша та доблесніша за тих, хто зазіхає на неї зараз.

Степ тихо шумів, квіти видавали сильні дурманні запахи, червоні головки чортополоху, пурпурні китички заячої капусти, білі перлинки миколайчиків і пір’я полину схилялися до неї, нібито в рядженому цьому козачкові з довгими косами, з обличчям білішим од молока й червоними вустами впізнавали сестрицю-дівчину. Вони схилялися до неї й нібито хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми, як і ти, Божі!» Степ нібито вмиротворяв і заспокоював дівчину, картини вбивств і погоні кудись зникли, її охопила якась солодка слабкість, і сон почав стуляти їй повіки. Коні йшли неквапно, їзда заколисувала, і вона заснула.

Розділ XX

Розбудив її гавкіт собак. Розплющивши очі, побачила вона далеко попереду величезний тінистий дуб, двір і колодязний журавель. Олена зразу ж почала будити свого супутника.

– Ваша милість, прокиньтесь! Прокиньтесь, добродію!

Заглоба розліпив очі.

– Що таке? Куди це ми приїхали?

– Не знаю.

– Стривай-но, панно. Це козацький зимівник.

– Так і мені здається.

– Тут, напевно, чабани живуть. Не найприємніша компанія. Чого ці пси, щоб їх вовки поїли, заходяться! Он і коні з людьми коло хати. Що поробиш, їдьмо до них, а то, якщо об’їдемо, за нами поженуться. Ви теж, видко, здрімнули.

– Трішки.

– Один, два, три… четверо коней осідланих. Значить, там чотири душі. Сила невелика. Еге ж! Це чабани. Розмовляють про щось. Гей, люди, а йдіть-но сюди!

Четверо козаків одразу ж під’їхали. Це і дійсно були чабани при конях, чи табунники, що наглядали влітку у степах за табунами. Пан Заглоба зразу помітив, що тільки один із них при шаблі й пищалі, решта ж троє були озброєні палицями з прив’язаними до кінців кінськими щелепами; одначе він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і для подорожніх небезпечними.

І справді, під’їхавши, всі четверо спідлоба втупилися на прибульців. На їхніх коричневих обличчях не було й ознак гостинності.

– Чого треба? – запитав один, причому ніхто не зняв шапки.

– Слава Богу, – сказав пан Заглоба.

– На віки віків. Чого треба?

– А далеко до Сируватої?

– Не знаємо ніякої Сируватої.

– А зимівник цей як називається?

– Гусла.

– Напійте-но коней.

– Нема води, висохла. А звідкіля ви їдете?

– Від Кривої Руди.

– А далеко?

– У Чигирин.

Чабани перезирнулись.

Один із них, чорний мов жук і косоокий, утупився в пана Заглобу і, помовчавши, сказав:

– А чого з битого шляху з’їхали?

– А там пече дуже.

Косоокий поклав руку на повід пана Заглоби.

– Злазь, панку, з коня. Нема чого тобі в Чигирин їхати.

– А це ж чому? – спокійно запитав пан Заглоба.

– А бачиш ти ось цього молодця? – запитав косоокий, показуючи на одного з товаришів.

– Бачу.

– Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

– А чи знаєш ти, холопе, хто за нами в Чигирин їде?

– Хто такий?

– Князь Ярема!

Нахабні обличчя чабанів умить зробилися смиренними. Всі, ніби по команді, познімали шапки.

– А чи знаєте ви, хами, – продовжував пан Заглоба, – що роблять ляхи з тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають. А чи знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А чи знаєте, що він уже за півмилі звідси? Ну так як, собачі душі? Хвости підібгали? Ось як ви нас привітали! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? Ах, ви ж негідники! Ах, ви ж кобилячі діти! Я вам покажу!

– Не сердітеся, пане! Колодязь пересох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати й воду носимо для себе!

– Ах, ви ж пройдисвіти!

– Простіть, пане. Колодязь пересох. Звеліть, так збігаємо по воду.

– Без вас обійдуся, сам зі слугою поїду. Де тут Кагамлик? – запитав він грізно.

– Он, дві милі звідси! – сказав косоокий, показуючи на стіну заростей.

– А на дорогу сюдою повертатися чи берегом доїду?

– Доїдете, пане. За милю звідси річка до шляху звертає.

– Гей, слуго, нумо вперед! – сказав пан Заглоба, звертаючись до Олени.

Удаваний слуга повернув коня на місці й миттю поскакав.

– Слухати мене! – сказав Заглоба дядькам. – Якщо сюди роз’їзд прибуде, сказати, що я берегом на битий шлях поїхав.

– Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав поряд із Оленою.

– Вчасно я їм князя-воєводу вигадав, – сказав він, примруживши око, закрите більмом. – Тепер вони цілий день сидіти будуть і роз’їзду чекати. Від самого тільки княжого імені в них дрижаки почалися.

– Ваша милість так швидко міркує, що з усякої халепи вискочити зуміє, – сказала Олена. – І я Богові дякую, що послав мені такого заступника.