Вогнем і мечем - Страница 98

Але, як уже було сказано, пан Заглоба надовго голови ніколи не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять слабкозорі люди, і деякий час придивлявся до берега, потім раптом почав горлати, ніби його живцем різали:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! Заради Господа й Святої Пречистої швидше до берега! Вже ми тих, хто лишився, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам загибель!

– Швидше, швидше, порубати пором, – підхопили інші.

Зчинився галас, який заглушив волання, що долітали з боку Прохорівки, а пором у цю хвилину скреготнув об прибережний гравій. Дядьки почали вискакувати на берег, та не встигли одні висадитись, як інші вже рвали борти порома, били сокирами в дно. Дошки й одірвані тріски полетіли врізнобіч. Бідолашне суденце знищувалося з несамовитістю, розривалося на шматки, а страх додавав руйнівникам сили.

Увесь цей час пан Заглоба горлав:

– Бий! Рубай, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Перебуваючи в такому збудженому стані, він націлив своє здорове око на Олену і зі значущістю заходився підморгувати.

Тим часом на протилежному березі крики, поки знищувався пором, посилились, однак через велику відстань неможливо було зрозуміти, що кричали. Змахи рук здавалися погрозливими і тому прискорювали поспішність знищення.

Через деякий час судно перестало існувати, але з усіх грудей вирвався раптом крик жаху та відчаю.

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – волала мужва.

Спершу один, а за ним декілька десятків вершників уїхали на конях у дніпровську воду й пустилися вплав. Було це справою просто-таки безглуздою, бо набухла ще з весни ріка текла набагато квапливіше, ніж зазвичай, створюючи там-сям численні водоверті й бистрини. Підхоплені течією коні не могли пливти по прямій, і вода з непомірною швидкістю почала зносити їх.

– Не допливуть! – кричала мужва.

– Потонуть!

– Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.

– На погибель же їм!

Коні подолали третину ріки, але течія зносила їх усе сильніше. Як видно, вони вибилися з сил і повільно, але все глибше занурювалися. Через деякий час вершники, що сиділи на них, опинилися вже по пояс у воді. Минув іще якийсь час. Прибігли дядьки з Шелепухи подивитися, що відбувається: вже лише кінські голови виднілися над водою, а вершникам вода доходила до грудей. Одначе півріки вони все-таки перепливли. Раптом одна кінська голова й один вершник зникли під водою, затим другий, третій, четвертий і п’ятий… Кількість тих, які пливли, все зменшувалась і зменшувалась. У натовпах обабіч ріки запанувало мертве мовчання, і всі йшли вниз по берегу, щоб побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини подолано, а тих, які пливли, стало ще менше, та чулося важке хропіння коней і вигуки, що підбадьорювали сміливців. З усього було видно, що деякі допливуть.

Зненацька в тиші пролунав голос Заглоби:

– Гей! Дітки! До зброї! На погибель княжим!

Заклубилися димки, загриміли постріли. З ріки донеслися розпачливі крики, і невдовзі коні й вершники – все зникло. Ріка спустіла, тільки десь, уже вдалині, на гребені хвилі раптом з’являлося кінське черево або червоніла шапка козака.

Заглоба дивився на Олену й підморгував…

Розділ XXII

Князь-воєвода руський, перш ніж на пана Скшетуського, що забувся на попелищі Розлогів, натрапив, знав уже про корсунську катастрофу, бо йому пан Поляновський, товариш гусарський княжий, про те в Саготині доповів. Іще раніше перебував князь у Прилуках і звідти пана Богуслава Маскевича до гетьманів із листом одрядив, запитуючи, куди вони йому з усіма його силами звелять з’явитись. Але позаяк пана Маскевича з відповіддю гетьманів довго не було, рушив князь до Переяслава, розсилаючи навсібіч передові загони, а також накази, щоб полки, котрі лишалися розкиданими по Задніпров’ю, якомога хутчіш ішли до Лубен.

Одначе було отримано вісті, що більше десятка козацьких корогов, які по кордонах з ордою на «паланках» стояли, вже або розбіглись, або приєдналися до заколоту. Князеві таким чином стало зрозуміло, що сили його несподівано зменшились, і він вельми цим засмутився, бо ніяк не очікував, що люди, котрими він стільки разів звитяжно верховодив, можуть його покинути. Зустрівшись же з Поляновським і дізнавшись про нечувану поразку, він звістку цю від війська утаїв і пішов далі до Дніпра, воліючи йти навмання просто в бурю і або за поразку помститися, змивши ганьбу війська, або власну кров пролити. Ще він вважав, що якась частина, а можливо, й чимала, коронного війська могла після розгрому вціліти. Якби вони збільшили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на перемогу помірятися силами з Хмельницьким.

Зупинившись у Переяславі, наказав він невеличкому Володийовському й пану Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці – в Черкаси, в Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів – розіслали і всі судна та пороми, хоч які б там виявилися, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.

Послані довідались од зустрінутих утікачів про поразку, та у всіх зазначених містах жодного суденця не виявили, бо, як уже було сказано, половину їх коронний гетьман давно для Кречовського й Барабаша вилучив, решту ж збунтована правобережна чернь, побоюючись князя, знищила. Проте пан Володийовський, нашвидкуруч велівши збити з колод пліт, самотужки досяг правого берега. Там він піймав душ із п’ятнадцять козаків, яких і поставив перед князем. Од них князь довідався про страхітливе розповсюдження бунту і жахливі наслідки, яким корсунська поразка вже зробилася причиною. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт поширювався, як повінь, коли вона котиться по рівнині: й моргнути не встигнеш – усе більш неозорі простори заливає. Шляхта відбивалася по замках і фортечках, багато з яких уже було захоплено козаками.