Вогнем і мечем - Страница 107

107

– Ліси горять!

Князь, здавалося, цим не стривожився.

– Варварський спосіб, – сказав він, – та тільки нічого з цього не вийде! Вогонь через річки, що течуть у Трубіж, не перекинеться.

І дійсно, у Трубіж, уздовж якого просувався на північ табір, впадало стільки річок, які утворили повсюди численні болота, що можна було не побоюватися, щоб через них перекинулася пожежа. Хіба що кожного разу ліс довелося б підпалювати заново.

Невдовзі роз’їзди доповіли, що так воно й відбувається. Щодня приводили вони й паліїв, якими потім прикрашалися придорожні сосни.

Вогонь розповсюджувався миттєво, та не на північ, а вздовж річок на схід і захід. Небо вночі було червоним. Жінки з вечора до рання співали псалми. Наляканий дикий звір вибігав із палаючих борів на битий шлях і тягся за табором, змішуючись із стадами свійської худоби. Вітер нагнав диму, що застелив увесь обрій. Військо та обоз ішли немовби у густому тумані, крізь який нічого не було видно. Дихати було нічим, дим виїдав очі, а вітер усе наганяв і наганяв його. Сонячне світло не могло проникнути крізь завіси ці, й ночами від заграв світліше було, ніж удень. А ліс, здавалося, ніколи не закінчиться.

Крізь цей дим і ці палаючі ліси вів Ярема своє воїнство. Було отримано відомості, що ворог просувається по той бік Трубежу, та невідомо було, які великі його сили, – все ж татари Вершулла розвідали, що він поки ще досить далеко.

Однієї ночі до табору прибув пан Суходольський із Боденок, із другого берега Десни. Був це давній придворний князя, що декілька років тому поїхав собі жити в своє село. Він теж рятувався від селян, але привіз звістку, про яку у війську не знали.

І превелика запанувала розгубленість, коли князеві, що запитав про новини, він повідомив:

– Кепські новини, ваша ясновельможність! Чи відомо вам про розгром гетьманів і про кончину короля?

Князь, який сидів на маленькому дорожньому дзиґлику, підхопився:

– Як? Помер король?

– Наймилостивіший монарх спустив дух у Меречі за тиждень до корсунського розгрому, – сказав Суходольський.

– Господь у милості своїй не дав дожити йому до цієї хвилини! – мовив князь і, схопившись за голову, продовжив: – Страшні часи настали для Речі Посполитої. Конвокації та елекції, interregnum, зловмисності й інтриги закордону, – все саме зараз, коли необхідно, щоби весь народ єдиним мечем у руці єдинодержавній був. Господь, як видно, залишив нас і в гніві своєму за гріхи бичувати намірився. Пожежу цю лише король Владислав і міг погасити, бо надзвичайно любило його козацтво, та й володарем він був войовничим.

У цю хвилину більше десятка офіцерів, серед яких були Зацвілиховський, Скшетуський, Барановський, Вурцель, Махницький і Поляновський, наблизилися до князя, і той їм оголосив:

– Вельмишановні панове, король помер!

Всі мов по команді зняли капелюхи. Обличчя посерйознішали. Така несподівана звістка в усіх відібрала мову. Тільки через якийсь час спільне горе виявило себе.

– Упокой Господи душу його! – сказав князь.

– І нехай світить йому світло віковічне на віки вічні.

Ксьондз Муховецький затягнув «Dies irae», і посеред лісів тих і димів тих невимовний смуток охопив серця й душі.

Здавалось, якась довгождана підмога не прийшла на виручку й перед лицем грізного ворога вони самі на цілому світі й не лишилося в них нікого більше, крім князя.

Тому всі погляди звернулися до нього, й нові узи виникли між ним і його воїнами.

Увечері того ж дня князь привселюдно сказав Зацвілиховському:

– Нам необхідно мати короля-войовника, і якщо Богові буде вгодно, щоби ми подали наш голос на елекції, то віддамо його ми на користь королевича Карла, в котрому ратного духу більше, ніж у Казимирі.

– Vivat Carolus rex! – вигукнули офіцери.

– Vivat! – вторили їм гусари, а за ними й усе військо.

І не знав, певно, князь-воєвода, що клики ці, що пролунали на Задніпров’ї серед глухих чернігівських лісів, донесуться до самої до Варшави і виб’ють у нього з рук велику коронну булаву.

Розділ XXV

Після десятиденного походу, що йому пан Маскевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну військо підійшло нарешті до Чернігова. Першим вступив у місто з волоськими пан Скшетуський, котрого князь спеціально відрядив, аби той скоріше міг довідатися про князівну та Заглобу. Але тут, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них нічого не чув. Обоє канули, наче камінь у воду, і лицар просто не знав, що думати. Де вони могли сховатися? Не на Москві ж, не в Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що Олена з Заглобою переправилися через Дніпро. Але тоді вони миттю опинилися б у самому серці бурі, а там же різанина, підпали, п’яний набрід, запоріжці й татари, від яких і переодягненій Олені не вберегтися, позаяк бусурманські нелюди охоче забирали в ясир підлітків через великий на них попит на стамбульських торгах. Спадала на думку Скшетуському і страшна підозра, що Заглоба, можливо, не без умислу, повів її в ті краї, бажаючи продати князівну Тугай-бею, котрий нагородив би його щедріше, ніж Богун, і думка ця доводила його просто-таки до божевілля, та пан Лонгинус Підбийп’ятка, що знав Заглобу ліпше, ніж Скшетуський, палко почав йому доводити помилковість його переконання.

– Братушко, пане наміснику, – говорив він, – викиньте це з головоньки. Нізащо у світі шляхтич цей такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, котре Богун би йому охоче віддав, отож, якби він захотів занапастити дівицю, й життям не треба було б ризикувати, і розбагатів би.

– Правда ваша, – відповів намісник. – Але чому ж тоді за Дніпро, а не в Лубни або до Чернігова пішов із нею він?

107