Вогнем і мечем - Страница 108

108

– Ви вже заспокойтеся, голубе мій. Я ж Заглобу знаю. Зі мною він пив і позичав у мене. Гроші ні свої, ні чужі його не обходять. Свої матиме – розтринькає, чужих – не віддасть. Але щоб на такі справи він був здатний, цього я й думати не можу.

– Легковажна він людина, легковажна, – сказав Скшетуський.

– Може, й легковажна, але ж і крутій, що кожного навколо пальця обведе і сухим із води вийде. Та оскільки ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Господь вам її поверне, – так тому й бути, адже справедливо, щоб усяку істинну сердечну схильність було винагороджено, і ви цим упованням утішайтесь, як от я теж утішаюся.

Тут пан Лонгинус заходився тяжко зітхати, а через хвилину додав:

– Порозпитуємо ж іще в замку, раптом вони тут проходили.

І вони знову почали розпитувати, але марно – ніяких слідів навіть тимчасового перебування втікачів не було. У замку зібралося без ліку шляхти з жінками й дітьми, що зачинилася тут од козаків. Князь умовляв усіх вирушити разом із ним і застерігав, що слідом ідуть козаки. На військо вони не насміляться напасти, та було дуже схоже, що, ледве князь піде, замахнуться на замок і місто. Одначе шляхта в замку була на диво недбала.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповіли вони князю. – Сюди до нас ніхто не добереться.

– Одначе я ці ліси пройшов, – сказав князь.

– Ваша княжа милість пройшли, та голота не пройде. Хо-хо! Не такі це ліси!

І піти не захотіли, сліпо упираючись, за що потім жорстоко поплатилися: тільки-но князь відбув, одразу ж підійшли козаки. Замок одчайдушно оборонявся цілих три тижні, після чого був захоплений, і всіх, хто в ньому перебував, було вирізано до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, розриваючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок, і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши на Дніпро під Любеч, дав перепочинок війську, а сам із княгинею, двором та поклажею поїхав у Брагин, який лежав серед непрохідних лісів та боліт. Через тиждень переправилося й військо. Потому рушили до Бабиці під Мозир, і там у свято Тіла Господнього настав час прощання, позаяк княгиня із двором вирушити мала в Туров до пані воєводихи віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, на Україну.

На прощальному обіді було присутнє княже подружжя, фрауціммер і найдобірніше товариство. Та ба, між дівиць і кавалерів не було звичайної веселості, позаяк не одне вояцьке серце розривалося від думки, що ось-ось доведеться залишити ту єдину, заради котрої варто жити, воювати й померти; не одні ясні чи темні очі дівочі застилалися гіркими слізьми через те, що милий іде на війну, під кулі та мечі, до козаків і диких татар… Іде, і хтозна чи повернеться…

Тому, заледве князь мовив своє слово, прощаючись із дружиною та двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, ніби кошенята, лицарі ж, як більш тверді духом, посхоплювалися зі своїх місць і, стиснувши руків’я шабель, разом крикнули:

– Переможемо й повернемось!

– Бог вам на поміч! – сказала княгиня.

Відповіддю на це був крик, од якого задрижали шибки і стіни:

– Хай живе княгиня-володарка! Хай живе матір наша й благодійниця!

– Хай живе! Хай живе!

Жовніри дуже її любили за прихильність до лицарського стану, за великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні сім’ї. Більше за все на світі любив її й князь Ярема, бо ці дві натури були створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби відлиті з бронзи та золота.

Всі почали підходити до княгині, і кожний із келихом у руці опускався на коліна перед кріслом її, а вона, стискаючи в долонях голову кожного, говорила кілька добрих слів. Скшетуському княгиня сказала:

– Не один тут, я сподіваюся, лицар ладанку чи стрічечку напутно отримає, а позаяк нема тут із нами тієї, від котрої вам, добродію, отримати подарунок було б усього бажаніше, тому прийміть його від мене, як від матері.

Сказавши це, зняла вона золотий хрестик, утиканий бірюзою, і наділа його лицарю на шию, а він їй руку шанобливо поцілував.

Князеві, як видно, була приємна прихильність княгині до Скшетуського; останнім часом він іще більше полюбив намісника, за те, що той гідності його, коли був із посольством на Січі, не принизив і послань од Хмельницького брати не захотів. Тим часом усі підвелися з-за столу. Слова княгині, Скшетуському сказані, дівиці зрозуміли на льоту і, вважаючи їх згодою та дозволом, одразу ж подіставали та образок, та шарф, та хрестик, що забачивши, лицарі шасть кожен до своєї якщо не обраниці, то наймилішої серцю. Кинувся Понятовський до Житинської, Биховець до Боговитянки, позаяк вона подобалася йому більше за всіх, Розторовський до Жукувни, рудий Вершулл до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і літній, до Завєйської, й лише Ануся Борзобагата-Красенська, найзвабливіша із усіх, стояла біля вікна самотня й покинута. Лице її зайнялося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, нібито гнівно, але в той же час і з благанням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:

– Хотів і я прохати панну Анну чим-небудь обдарувати мене, та від зухвалого наміру відмовився, вважаючи, що через надто велику штовханину не протиснуся.

Щічки Анусі й зовсім запалахкотіли, проте вона миттю знайшла собі раду:

– З інших, ваша милість, рук, не з моїх, бажали б ви що-небудь на пам’ять отримати, та тільки марно: там хоч і не тісно, та занадто для вашої милості високувато.

Удар був точно розрахованим і подвійним. По-перше, він натякав на маленький зріст лицаря, а по-друге – на його сердечну прихильність до князівни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, проте, коли її засватали, відстраждав і потихеньку передовірив своє серце Барбарі, вважаючи, що ніхто об тім не здогадується. Отож зараз, чуючи про те від Анусі, він, вважаючись неперевершеним у шабельних і словесних поєдинках, застидався так, що слова вимовити не міг і невлад промимрив:

108