Вогнем і мечем - Страница 121

121

І знову князь затулив руками очі, а споглядання горя цього та прикрості було таким печальним, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що підступали до горла.

– Ясновельможний князю, – відважився подати голос Зацвілиховський, – нехай вони язиком фехтують, а ми – мечем будемо рубатися.

– Воістину, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мені розривається. Що нам далі робити належить? Адже ми, шановні панове, довідавшись про поразку вітчизни, прийшли сюди крізь палаючі ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, щоби спільну матір нашу від знищення й ганьби врятувати. Руки наші німіють од натрудженості, голод кишки скручує, рани ниють – ми ж на тяготи ці не зважаємо, нам би тільки ворога стримати. Про мене сказано тут, нібито незадоволений, мовляв, регіментарством обійшли. Нехай же цілий світ розсудить, чи достойні його ті, кому воно дісталося.

Я Бога і вас, панове, у свідки закликаю, що, як і ви, не заради нагород і почестей жертвую життям своїм, але виключно з любові до вітчизни. І ось, коли ми останній подих із грудей вивергаємо, що нам повідомляють? А те, що панове з Варшави і пан Кисіль у Гущі відшкодування для нашого ворога обмірковують! Страм! Ганьба!!

(У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше померти було, ніж дочекатися часів, котрі славу таких достойних народів так turpiter deformarunt et irreparabile залишили в синах коронних damnum». А в кінці листа стоїть приписка: «Якщо по прибутті кварцяного війська і взяття гетьманів до в’язниці Хмельницький відшкодування отримає і при попередніх вольностях буде залишатись, я із цим набродом у цій вітчизні волію не жити, і ліпше нам померти, ніж дати панувати над собою поганству й наброду».)

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На що Стахович, людина серйозна і смілива, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Як друг пана воєводи брацлавського і перебуваючи від нього в посольстві, я не дозволю, щоб його тут зрадником нарікали. І в нього теж борода від прикрості побіліла. А батьківщині він служить так, як вважає за необхідне, чи добре, чи погано, зате чесно!

Князь цих слів не чув, бо поринув у скорботу і роздуми. Барановський у його присутності теж не посмів учинити скандалу, тому лише погляд свій сталевий утупив у пана Стаховича, немовби бажаючи сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на руків’я меча. Тим часом Ярема оговтався й похмуро сказав:

– Тут іншого виходу немає – доводиться або із послуху вийти (бо в безкоролів’ї здійснюють владу вони), або честю вітчизни, заради якої ми старалися, пожертвувати…

– Од непослуху все погане в Речі Посполитій нашій виникає, – зауважив серйозно київський воєвода.

– Значить, дозволяємо ганьбити вітчизну? Значить, якщо завтра нам звелять із мотузкою на карку до Тугай-бея та Хмельницького йти, ми й це заради послуху зробимо?

– Veto! – подав голос пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – погодився з ним пан Кердей.

Князь звернувся до полковників.

– Говоріть же, старі жовніри! – сказав він.

Узяв слово Зацвілиховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят літ, я благочестивий русин, я був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком величав. Здавалось би, мусив я висловитися на користь переговорів. Та коли доведеться вибирати: ганьба чи війна, тоді навіть на краю могили я скажу: «Війна!»

– Війна! – сказав пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило більше десятка голосів, а серед них пан Кшиштоф, панове Кердеї, Барановський і всі інші.

– Війна! Війна!

– Хай же буде за словом нашим! – твердо сказав князь і вдарив булавою по листу пана Киселя, що лежав перед ним.

Розділ XXVIII

Через день, коли військо зупинилося в Рильцеві, князь покликав Скшетуського і сказав:

– Люди наші змучені і знесилені, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої збільшує, позаяк до нього стікається чернь. На воєводу київського розраховувати я знову ж таки не можу, бо в душі він теж належить до мирної партії й хоча йде зі мною, та неохоче. Добре було б якимось чином отримати підкріплення. Мені відомо, що біля Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський з королівською гвардією і Корицький. Візьмеш сотню конвою та відправишся з моїм листом до цих полковників, щоби спішно і не гаючи часу йшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Мої доручення ніхто краще за тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А ця справа важлива.

Пан Скшетуський вклонився й того ж самого дня ввечері вирушив на Старокостянтинів, щоби пробратися непоміченим, оскільки повсюди шастали Кривоносові роз’їзди та ватаги черні, що влаштовали розбійні засідки по лісах і шляхах, а князь, аби не сталося затримки, наказав зіткнень уникати. Йдучи нишком, прибув Скшетуський до Вишуватого ставка, де натрапив на обох полковників, чому вельми зрадів. Із Осинським була драгунська відбірна гвардія, вишколена на чужоземний кшталт, і німці. У Корицького ж – німецька піхота, що складалася майже суціль із ветеранів німецької війни. Це були жовніри такі грізні та вмілі, що під орудою полковника вони діяли, як єдиний меч. Були обидва полки до того ж добряче екіпіровані й забезпечені амуніцією. Дізнавшись, що належить іти до князя, вони почали галасливо радіти, позаяк скучили за ратним життям і знали, що ні під яким іншим командиром вони не скуштують його так повно. Втім, обидва полковники згоди своєї не дали, тому що перебували в розпорядженні князя Домініка Заславського й мали недвозначний наказ із Вишневецьким не з’єднуватись. Даремно пан Скшетуський розтлумачував, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як би великій державі стали у пригоді, – вони навіть слухати не захотіли, заявляючи, що субординація для людей військових є найпершим законом і обов’язком. Щоправда, вони сказали ще, що з’єднання із княжими силами є можливим, але тільки в такому разі, якщо від цього буде залежати порятунок самих полків. Так що Скшетуський поїхав страшенно засмучений. Він знав, наскільки відчутною буде для князя нова ця невдача і наскільки сильно військо його насправді втомлене й виснажене походом, безперервними сутичками з ворогом, знищенням дрібних ватаг і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і відсутністю перепочинку. Боротися в такому стані з десятикратно переважаючим противником було майже безглуздям, і Скшетуський ясно розумів, що необхідно перервати воєнні дії проти Кривоноса, необхідно дати війську як слід відпочити й по можливості дочекатися появи в таборі свіжих шляхетських поповнень.

121