Вогнем і мечем - Страница 122

122

Заглиблений у ці роздуми, пан Скшетуський повертався до князя зі своїми жовнірами, а йти доводилося тихо, обережно і тільки ночами, щоб не зіткнутися ні з полками Кривоноса, ні з численними розрізненими загонами, що складалися з козаків і черні, часом дуже сильними, котрі гасали по всій окрузі, спалюючи садиби, вирізаючи шляхту й підстерігаючи по битих шляхах біженців. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси, густі, з величезною кількістю ярів та відкритих галявин. На щастя, після недавніх дощів усій поїздці сприяла чудова погода. Ніч стояла дивовижна, липнева, безмісячна, але з небом, усіяним зірками. Жовніри йшли вузькою лісовою стежкою, вели їх служилі мшинецькі лісники, люди надійні, що знали свої хащі чудово. Стояла цілковита тиша, порушувана тільки хрустом хмизу під кінськими копитами. Раптом до слуху Скшетуського і його жовнірів долинули далекі якісь звуки, схожі чи то на пісню, чи то на розмову.

– Стій! – тихо сказав Скшетуський і зупинив загін. – Що це?

До нього підійшов старий лісник.

– Це, пане, люди не сповна розуму бродять лісом і кричать, у яких з горя у голові перемішалося. Ми вчора бачили пані одну, котра ходить, добродію, ходить, на сосни дивиться і примовляє: «Діти! Діти!» Видно, мужики дітей у неї повбивали. На нас очі витріщила й ну верещати, аж у нас жижки задрижали. Кажуть, по всіх лісах багато таких тепер блукають.

Пана Скшетуського, хоча він і був лицарем безстрашним, дрож пройняла від п’ят до маківки.

– А чи не вовки це виють? Здалеку розбереш хіба? – запитав він.

– Неможливо, пане! Вовків тепер у лісі нема, всі по селах шастають. Там же мертвечини скільки хочеш!

– Страшні часи, – сказав лицар, – коли в селах вовки гуляють, а по лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!

На мить знову стало тихо, чувся тільки звичайний шум у верхівках сосон. Та ось далекі голоси виникли знову й стали більш чіткими.

– Гей! – сказав раптом лісник. – Схоже, там людей багато. Ви, ваші милості, тут постійте або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

– Ідіть, – сказав Скшетуський. – Ми підождемо.

Лісники зникли. Пропадали вони довгенько. Пан Скшетуський почав утрачати терпіння і навіть підозрювати, чи не готується проти нього зрада яка, але тут один із лісників випірнув із мороку.

– Є, пане! – сказав він, підійшовши до Скшетуського.

– Хто?

– Мужики-зарізяки.

– А багато?

– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.

– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.

Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.

Скшетуський, який був серед них, поглянув униз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків увесь бівак: вогнищ було десять, але горіли вони не дуже яскраво, через те що висіли над ними казани з варивом. Запах диму й вареного м’яса виразно долітав до ніздрів пана Скшетуського та його жовнірів. Біля вогнищ стояли або лежали люди – вони пили й розмовляли. В одних у руках були фляги з горілкою, інші спиралися на піки, на вістрях яких були настромлені як трофеї відрубані голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися в мертвих зіницях і скакали на оскалених зубах; ці ж полиски освітлювали мужицькі лиця, дикі й жахливі. Біля самої стіни ярка душ п’ятнадцять, голосно хропучи, спали; біля вогнищ одні балакали, інші – ворушили головешки, що стріляли від цього снопами золотих іскор. Біля найбільшого вогнища сидів, повернувшись спиною до схилу яру, а значить, і до пана Скшетуського, плечистий старий дід і грав на лірі, біля нього зібралися півколом душ із тридцять.

До слуху Скшетуського долетіло:

– Гей, діду! Про козака Голоту!

– Ні! Про Марусю Богуславку!

– До дідька Богуславку! Про пана із Потока, про пана із Потока! – вимагала більшість.

Дід відкашлявся і під гудіння ліри заспівав:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий маєш много,
Що рівний будеш тому, в котрого нема нічого,
Бо той справуєш, що всім керуєть сам Бог милостиво.
Усі наші справи на своєй шалі важить справедливо.
Стань, обернися, глянь, задивися, которий високо
Умом літаєш, мудрости знаєш, широко, глибоко…

Тут дід на мить перервав спів і зітхнув, а за його прикладом почали зітхати й мужики. Їх підходило все більше, а пан Скшетуський, хоча й знав, що всі його люди мають бути вже готові, сигналу до нападу не подавав. Тиха ця ніч, палаючі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, розбудила в лицарі якісь дивні думки, якісь підсвідомі відголоски й сум. Ще не повністю загоєні рани його серця відкрилися, й поручика охопила несамовита туга за втраченим щастям, за незабутніми тихими й спокійними хвилинами. Він замислився й розстроївся, а тим часом дід продовжував пісню:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий воюєш,
Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш,
Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,
Тим воювали, од того ж меча самі умирали.
Стань, обернися, глянь, задивися і скинь з серця буту,
Наверни ока, которий з Потока ідеш на Славуту.
Невиннії душі береш за уші, волность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.
Гей, поражайся, не запаляйся, бо ти рейментаруєш,
Сам булавою, в сім польськім краю, як сам хочеш, керуєш.

122