Вогнем і мечем - Страница 124

124

– Дай же їй, Господи, здоров’я, милій моїй! – радісно повторював пан Скшетуський. – Значить, вона прихильно мене згадує?

– Чи згадує вона вашу милість? Та сказано вам, що я диву давався, звідки в ній стільки повітря на зітхання береться. Всі просто лише й співчувають, а найбільше чернички, тому що вона їх своєю приємністю зовсім завоювала. Це ж вона мене вмовила удатися в оці ризиковані пригоди, через які я ледве був життя не позбувся, а все задля того, щоби до вашої милості неодмінно добрався й дізнався, чи ви живий-здоровий. Скільки разів хотіла вона людей послати, та тільки ніхто не зголошувався, довелося мені от урешті-решт зглянутися й самому піти. Так що, якби не одежа ця, я б неминуче з головою розлучився. Та мене мужики за діда всюди визнають, через те що співаю дуже приємно.

У пана Скшетуського від радості навіть язик одняло. Багато спогадів і думок тіснилося в голові його. Олена постала перед його очима як жива, така, якою бачив її він останнього разу в Розлогах перед своїм від’їздом на Січ: ніяковіюча, струнка, чарівна, з очима, чорними, мов оксамит, повними невимовних спокус. Йому здавалося навіть, що він її й дійсно бачить, відчуває тепло її щічок, чує ніжний голос. Згадував і прогулянку в вишняку, і запитання, котрі задавав зозулі, і зніяковілість Олени, коли зозуля накувала їм дванадцять хлоп’яток, – душа його просто рвалася назовні, а серце тануло від любові й радості, в порівнянні з якими все пережите було краплею порівняно з океаном. Він просто не розумів, що з ним відбувається. Йому хотілося то кричати, то знову, впавши навколішки, дякувати Богу, то згадувати, то без кінця запитувати.

І він заходився повторювати:

– Жива, здорова!

– Жива, здорова! – відповідав луною пан Заглоба.

– І вона вашу милість послала?

– Вона.

– А лист у вас, ваша милість, є?

– Є.

– Давайте!

– Зашитий він, і зараз ніч. Потерпіть, пане.

– Та я не маю сил. Самі, ваша милість, бачите.

– Бачу.

Відповіді пана Заглоби робилися все лаконічнішими, нарешті, клюнувши носом раз і вдруге, він заснув. Скшетуський, зрозумівши, що робити нічого, знову поринув у роздуми. Перервав їх кінський тупіт чималого, як видно, загону, що швидко наближався. Це виявився Понятовський із надвірними козаками, котрого князь вислав назустріч, побоюючись, як би чого зі Скшетуським не стряслося.

Розділ XXIX

Неважко уявити, як сприйняв князь зроблений йому з раннього ранку паном Скшетуським звіт про відмову Осинського і Корицького. Все складалось якнайгірше, і треба було мати такий незвичайний характер, який мав цей залізний князь, аби не здатися, не впасти у відчай і рук не опустити. Даремно він витрачав шалені гроші на утримання війська, марно метався, ніби лев у тенетах, марно, являючи чудеса мужності, відтинав одну за другою голови вольниці – все даремно! Наближалася хвилина, коли йому доведеться зізнатися собі у власному безсиллі, піти куди-небудь далеко, у спокійні землі і зробитися байдужим свідком усього, що твориться в Украйні. Але що ж отак позбавило його сил? Мечі козацькі? Ні, недбалість своїх. Хіба, вирушивши у травні з-за Дніпра, помилявся він, вважаючи, що, коли, ніби орел з висот, упаде він на бунт, коли серед загального жаху і сум’яття першим шаблю вихопить із піхов, уся Річ Посполита прийде йому на поміч і міць свою, меч свій караючий ввірить йому? А як вийшло насправді? Король помер, і після його смерті регіментарство віддано в інші руки – князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка Хмельницькому. І не з причини ображеної гідності боліла душа князя, але тому, що розтоптана Річ Посполита до того вже дійшла, що не бажає стояти на смерть, що відступає перед одним-єдиним козаком і зухвалу його десницю переговорами зупинити надіється. Від дня перемоги під Махнівкою до княжого стану надходили вісті одна неприємніша за іншу: спершу повідомлення про переговори, воєводою Киселем надіслане, потім звістка, що волинське Полісся охоплене розгулом бунту, і, нарешті, тепер відмова полковників, яка ясно показує, наскільки неприязно головний регіментарій, князь Домінік Заславський-Острозький, до Вишневецького настроєний. Поки відсутнім був Скшетуський, прибув до табору пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене полум’ям заколоту. Тихий тамтешній люд бунтувати не збирався, та прийшли козаки під орудою Кречовського і Півмісяця й силоміць почали змушувати козаків вступати до бунтівного війська. Зрозуміло, маєтки й містечка було спалено, шляхту, що не встигла втекти, вирізано, а серед інших – старий пан Єлець, давній слуга і друг сім’ї Вишневецьких. Князь тут же вирішив, що, з’єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб’є Кривоноса, а потім вирушить на північ до Овруча, щоби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двох огнів. Але тепер усі ці плани через вказівки, отримані обома полковниками від князя Домініка, руйнувались. Ярема після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильним, аби зітнутись із Кривоносом, до того ж і наміри київського воєводи були зовсім незрозумілі. До речі, пан Януш і дійсно душею і серцем належав до мирної партії. Авторитету й могутності Яреми він поступився і змушений був іти з князем, але чим більше бачив авторитет цей похитнутим, тим більше був схильний чинити опір войовничим намірам князя, що незабаром і виявилося.

Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь слухав його в мовчанні. Всі офіцери при цьому звіті були присутні, всі обличчя при повідомленні про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий запитав Скшетуського:

124