Вогнем і мечем - Страница 125

125

– Значить, князь Домінік їм не звелів?

– Саме так. Мені показали письмову заборону.

Ярема обперся ліктями об стіл і сховав обличчя в долоні. Через мить він сказав:

– Воістину це просто в голові не вкладається! Невже мені самому належить докласти зусиль, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я – гей! – до самого до Сандомира у свої маєтки піти й там спокійно відсидітись?… А чому ж я цього не зробив, чи не тому, що вітчизну свою люблю!.. І ось мені нагорода за працю, за збитки в маєтку, за кров…

Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль бринів у голосі його, що всі серця стислися від прикрості. Старі полковники, ветерани Путивля, Старки, Кумейок, і молоді переможці в останніх битвах поглядали на нього з невимовною стурбованістю, бо розуміли, яку важку боротьбу з самим собою веде ця залізна людина, як страшенно має потерпати гордість її від посланих долею принижень. Він, князь «Божою милістю», він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатись якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, який недавно ще зустрічав послів сусідніх володарів, мусить піти з поля слави й замкнутися в якій-небудь фортечці, очікуючи або результатів війни, котру будуть вести інші, або принизливих договорів. Він, що народжений для великого призначення, що відчуває в собі сили такому славному жеребу відповідати, змушений визнати себе безсилим…

Прикрості ці разом із нестатками відбилися на його вигляді. Князь сильно схуд, очі його запали, чорне як воронове крило волосся почало сивіти. І все ж таки великий трагічний спокій виявлявся на лиці його, бо гордість не дозволяла князеві показувати на людях безмірність своїх страждань.

– Що ж! Нехай буде так! – сказав він. – Покажемо ж цій невдячній вітчизні, що не тільки воювати, але і вмерти за неї готові. Воістину волів би я більш славною смертю в іншій якійсь війні полягти, аніж воюючи з холопами в громадянській заварусі, та нічого не поробиш!

– Вельмишановний князю, – перебив його київський воєвода, – не говоріть, ваша ясновельможність, про смерть, бо хоча й невідомо, що кому судив Господь, та може статися, не близька вона. Схиляюся перед ратним завзяттям і лицарським духом вашої княжої милості, але не буду дорікати ні віце-королю, ні канцлеру, ні регіментаріям, що вони цю усобицю громадянську намагаються владнати переговорами, адже ллється ж бо в ній братська кров, а обоюдною впертістю хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:

– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.

– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?

– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.

Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?

Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:

– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!

– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!

– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.

– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.

– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки крокує. Так що слід нам вирушити до Збаража: там од’їмося й відпочинемо, а тим часом хоч скільки-небудь вояків до нас збереться. Тоді з новими силами знову і в огонь підемо.

– Коли ваша княжа милість накаже виступати? – запитав Зацвілиховський.

– Не зволікаючи, старий жовніре, не зволікаючи!

І князь звернувся до воєводи:

– А ви, добродію, куди піти маєте намір?

– До Глинян, бо чув, що там збір усьому війську.

– У такому разі ми вас до спокійних місць проведемо, щоби вам яка прикрість не трапилась.

Воєвода нічого не відповів, тому що зробилося йому якось не по собі. Він покидав князя, а князь тим часом пропонував йому свою опіку й мав намір провести. Чи була в словах князя іронія – воєвода не знав, одначе, незважаючи ні на що, він од рішення свого не відмовився, хоча княжі полковники все неприязніше дивились, і було зрозуміло, що в будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську проти нього піднялося б чимале ремство.

Тому він поклонився й вийшов. Полковники теж розійшлися по корогвах перевірити готовність до походу. Із князем лишився тільки Скшетуський.

125