Вогнем і мечем - Страница 126

126

– Гарні солдати в полках тих? – запитав князь.

– Такі чудові, що ліпше не буває. Драгуни споряджені на німецький штиб, а в пішій гвардії – геть-чисто всі ветерани з німецької війни. Я було навіть подумав, що це triarii римські.

– Багато їх?

– Із драгунами два полки, всього три тисячі.

– Жаль, жаль. Великі діла можна було б із отакими підкріпленнями здійснити!

На обличчі князя зробилася помітною досада.

– Невдалих вибрано регіментаріїв у годину катастрофи! Остророг – іще б нічого, якби красномовством та латиною можна було війну заговорити, Конєцпольський, свояк мій, він ратолюбивий, але замолодий і недосвідчений, а Заславський од усіх гірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і мізерний. Його справа не військом керувати, а над жбаном дрімати та на черево собі попльовувати… Відкрито цього я говорити не буду, аби не вважали, що мене invidia опановує, та злигодні передбачаю страшенні. І от саме тепер люди ці взяли кермо влади у свої руки! Господи, Господи, нехай обмине нас чаша ся! Що ж буде з вітчизною нашою? Як подумаю про це, смерті якомога скорішої прагну, бо дуже вже втомився й говорю вам: скоро мене не стане. Душа рветься воювати, а тілові сил бракує.

– Ваша ясновельможність має про здоров’я своє дбати. Вся вітчизна премного в тому зацікавлена, а злигодні вашу княжу милість підточили.

– Вітчизна, слід гадати, інакше думає, коли мене обминає, а тепер і шаблю з рук моїх вибиває.

– Дасть Бог, королевич Карл митру на корону поміняє, а вже він знатиме, кого піднести, а кого перевести. Ваша ж княжа милість занадто могутні, щоби себе до уваги не брати.

– Що ж, піду і я своєю дорогою.

Князь, можливо, упустив з очей, що, як і решта королят, провадить власну політику, та коли б він і усвідомлював це, все одно б од свого не відступився, бо в тому, що рятує гідність Речі Посполитої, був упевнений твердо.

І знову запанувало мовчання, що незабаром було порушене кінським іржанням і голосами обозних сурем. Корогви шикувалися для походу. Звуки ці вирвали князя із замисленості, він труснув головою, наче бажаючи прикрості й кепські думки струсити, і сказав:

– А дорога спокійно минула.

– Натрапив я в мшинецьких лісах на ватагу мужви душ із двісті, котру і знищив.

– Чудово. А полонених узяли? Це тепер важливо.

– Взяв, але…

– Але звеліли їх допитати, так?

– Ні, ваша княжа милість! Я їх одпустив.

Ярема із здивуванням глянув на Скшетуського, і брови його зараз же звелися.

– Як? Вже чи не приєдналися ви до мирної партії? Що те значить?

– Язика я, ваша княжа милість, привіз, тому що серед мужви був перевдягнений шляхтич, і він у живих залишений. Решту ж я відпустив, тому що Господь послав мені милість і радість. Готовий зазнати покарання. Шляхтич цей – пан Заглоба, котрий мені передав відомості про князівну.

Князь швидко підійшов до Скшетуського.

– Жива? Здорова?

– Слава Всевишньому! Так точно!

– А де вона?

– В Барі.

– Це ж могутня фортеця. Хлопчику мій! – Князь простяг руки і, стиснувши голову пана Скшетуського, поцілував його декілька разів у чоло. – Радію вашою радістю, тому що люблю вас, як сина.

Пан Ян гаряче поцілував княжу руку, й хоча давно вже готовий був кров за володаря свого пролити, але зараз ніби заново відчув, що якби наказав князь – і він би кинувся навіть в геєну вогненну. Так цей грізний і лютий Ярема вмів завойовувати лицарські серця.

– Ну тоді воно недивно, що ви мужву одпустили. Зійде це вам безкарно. Одначе ж терта людина шляхтич ваш! Він її, значить, із самого із Задніпров’я в Бар довів? Слава Богу! В нинішні нелегкі часи і для мене це істинна втіха. Пройдисвіт він, мабуть, яких мало! А дайте-но мені сюди цього Заглобу!

Пан Ян хутко кинувся до дверей, але ті несподівано відчинилися самі, а в них з’явилася вогниста голова Вершулла, посланого з надвірними татарами в далекий роз’їзд.

– Ваша княжа милість! – промовив він, задихавшись. – Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до одного знищив. І жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитись і тіснитися навколо Вершулла, прибіг і київський воєвода, а князь стояв приголомшений, тому що такого повідомлення він ніяк не очікував.

– Там же сама русь зачинилася! Не може такого бути!

– Жодної живої душі в місті не лишилося.

– Чули, добродію, – сказав князь, звертаючись до воєводи. – От і ведіть переговори з противником, який навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і сказав:

– Собачі душі! Раз так, тоді чорт з ним із усім! Я з вашою княжою милістю далі піду!

– Брат ви мені, значить! – мовив князь.

– Хай живе воєвода київський! – закричав старий Зацвілиховський.

– Хай живе злагода!

А князь знову звернувся до Вершулла:

– Куди вони з Полонного підуть? Відомо?

– Схоже, на Старокостянтинів.

– Боже! Значить, полки Осинського та Корицького пропали, з піхотою вони втекти не встигнуть. Забудьмо ж образу й поспішімо на поміч. У сідло! У сідло!

Лице князя просяяло радістю, а рум’янець знову вкрив запалі щоки, бо стезя слави знову відкрилася перед Яремою Вишневецьким.

Розділ XXX

Військо минуло Старокостянтинів і спинилося в Росоловцях. Князь розміркував, що, коли Корицький та Осинський отримають повідомлення про взяття Полонного, вони будуть одступати на Росоловці, а якщо ворог їх переслідуватиме, він, несподівано для самого себе, між ними і всіма княжими силами ніби в пастку потрапить і тим скоріше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого підтвердилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Роз’їзди, і значні, й невеликі, було розіслано навсібіч. Князь же з декількома полками зупинився в очікуванні противника в селі. І ось увечері татари Вершулла повідомили, що по старокостянтинівській дорозі підходить якась піхота. Почувши це, князь в оточенні офіцерів і декількох десятків людей добірного товариства вийшов на ґанок, аби споглядати прибуття війська. Тим часом невідомі полки, сповістивши про себе голосами сурем, зупинилися біля околиці, а два захекані полковники щодуху примчали перед лице князя пропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому значний лицарський почет, вони вельми зніяковіли і, невпевнені в прийомі, низько схилившись, мовчки очікували, що ж він скаже.

126