Вогнем і мечем - Страница 132

132

Вони відразу ж ретирувались, а противник їхній, постоявши мить, аби показати, що виграв поле, теж повернув до своїх. Гребля спорожніла. На ній залишилися тільки людські та кінські трупи – передвістя того, чому бути далі, і ця стежинка смерті чорнілася між обома військами, а легкий подув вітру брижив гладеньку воду ставка й жалібно шумів у листі верб, схилених там-сям на березі.

І відразу, ніби неозорі зграї шпаків і сивок, рушили Кривоносові полки. Попереду – чернь, за нею скупчена піхота й кінні запорізькі сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія. І все без великого порядку. Одні тиснули на інших, ішли «навалом», прагнучи безмірною кількістю подолати греблю, а потім захлеснути й затопити княже військо. Дикий Кривоніс вірив не у воєнне мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у наступ усією армією і звелів полкам, які йшли позаду, натискати на передніх, аби ті хоча б і супроти волі, та все ж ішли вперед. Гарматні ядра почали плюхатись у воду на кшталт диких лебедів і гагар, не завдаючи через недоліт ніякої шкоди княжим військам, вишикуваним у шаховім порядку по той бік ставка. Людська повінь захлеснула греблю й котилася вперед безперешкодно. Окремі загони лавини цієї, досягнувши ріки, почали шукати броду і, не знайшовши, знову поверталися до греблі. Йшли вони так густо, що, як пізніше зазначив Осинський, по головах на коні проїхати було можна, і так вони вкрили греблю, що не лишилось і п’яді вільного простору.

Ярема дивився на все це з високого берега й брижив брови, а очі його метали в бунтівні натовпи блискавки. Спостерігаючи ж безладдя і товкотнечу в Кривоносових полках, він сказав оберштеру Махницькому:

– По-холопськи ворог із нами воювати вирішив і, мистецтвом воєнним нехтуючи, всім скопом іде, та не дійде.

Тим часом, ніби всупереч цим словам, козаки дісталися вже середини греблі й зупинилися, здивовані та стурбовані бездіяльністю княжого війська. Одначе в ту ж хвилину серед княжих зробився рух: вони відійшли, залишивши між собою та греблею просторий порожній півкруг, якому належало стати полем битви.

Потому піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, створюваному Случчю та греблею, поблискували в прибережних заростях мушкети німців Осинського.

І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде перемога. Тільки такий одчайдушний отаман, як Кривоніс, міг зухвало відважитися на битву в таких умовах, бо з усіма своїми силами не зміг би оволодіти навіть і переправою, коли б Вишневецький захотів із цим не погодитися.

Та князь навмисно вирішив пропустити декілька його полків за греблю, щоб оточити їх і знищити. Великий воєначальник просто користувався безрозсудством противника, котрий навіть не взяв до уваги, що своїм людям, які б’ються за рікою, зможе посилати допомогу тільки по вузькому проходу, через який більш чи менш значних підкріплень переправити буде неможливо. І навчені досвідом знавці воєнного мистецтва у подиві спостерігали за діями Кривоноса, котрого так безрозсудно чинити ніщо не спонукало.

Спонукала його лише амбіція та кровожерність. Отаман нещодавно дізнався, що Хмельницький, незважаючи на чисельну перевагу посланих із Кривоносом полків, турбуючись за результат битви з Яремою, йшов зі всіма своїми силами на поміч. Кривоніс отримав наказ од битви ухилитися. Та саме через це Кривоніс вирішив не ухилятись і поспішав.

Взявши Полонне й захмелівши від крові, він уже ні з ким не бажав ділитися нею, тому й поспішав. Ну, втратить половину війська, що з того! Решта захлесне нечисленні княжі сили й розгромить їх. Голову Яреми він піднесе Хмельницькому в подарунок.

Тим часом вируюча лавина черні досягла кінця греблі, спустилася з неї й розтеклася по тому самому півкругу, котрий звільнили, відступивши, підрозділи Яреми. В ту ж мить прихована збоку піхота Осинського дала залп, гармати Вурцеля процвіли довгими смугами диму, земля здригнулася від гуркоту, й битва почалася по всій лінії.

Дими затягли береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому мало що можна було розгледіти; часом лише мріли червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені над летючими шоломами, здебільшого ж у хмарі цій усе аж кишіло. В місті гули всі дзвони, і скорботні стогони їхні змішувались із басовитим ревом гармат. Із козацького розташування сунули до греблі все нові й нові полки.

Ті, хто її перейшов і перебрався на той бік ставка, вмить розтягнувшись довгою лінією, з люттю вдарили на княжі корогви. Бій зав’язався від самого краю ставка до повороту ріки й заболочених луків, цього мокрого літа вкритих водою.

Черні й низовим належало або перемогти, або загинути, маючи за собою воду, до якої тіснив їх натиск піхоти й кінноти.

Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоча страждав задишкою і товкотнечі не любив, кинувся, замружившись, разом із іншими, бо нічого більше йому не лишалось, а в голові його тільки й миготіло: «Тут не обдуриш! Ніяк не обдуриш! Дурень з удачею, розумний із втратою!» Потім узяла його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і взагалі на весь світ. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, спираючи дихання. Раптом кінь його на щось наткнувся, він відчув якусь перепону, розплющив очі – і що ж побачив? Ось вони, коси, шаблі, ціпи, очі, вуса і суціль червоні обличчя… І все якесь нечітке, невідомо чиє, що смикається, скаче, скаженіє. Тоді охопила його лють і на цього противника, і на те, що вони не забираються к бісу, а наскакують і змушують Заглобу битися. «Бажали – отримуйте!» – подумав він і заходився без розбору махати шаблею навсібіч. Іноді шабля просто розтинала повітря, іноді відчувалося, що клинок уганяється в щось м’яке. Разом з тим, він розумів, що все ще живий, і це надзвичайно збадьорювало його. «Бий! Убивай!!» – ревів Заглоба, як бугай, і врешті-решт люті мужицькі обличчя зникли з очей, замість них побачив він безліч спин, шапочних денець, а волання – хіба що вух йому не розривали.

132