Вогнем і мечем - Страница 131

131

– Хоча ми й хами, зате синки наші шляхтою будуть, позаяк од панянок ваших народяться!

Якийсь козак, видно задніпровський, вискочив уперед і, склавши долоні біля рота, закричав оглушливим голосом:

– У князя дві племінниці! Скажіть, щоб Кривоносові їх прислав…

У пана Володийовського, ледве почув він таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він зразу повернув коня на запоріжця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, впізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

– Володийовський пішов! Володийовський! Дивіться ж, пане! Он! Он!

– Бачу! – закричав пан Заглоба. – Вже підскакав! Б’ються! Раз! Раз! Бий його! Он вони! Ого, все! Ну і зух, трава на ньому не рости!

І справді, з другого замаху блюзнірник, як громом прибитий, гепнувся додолу, причому головою до своїх, що було недобрим знаком.

Тим часом вискочив другий, одягнений у червоний кунтуш, знятий із якогось шляхтича, й налетів на пана Володийовського дещо збоку, одначе кінь під ним у момент самого удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, і зразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо лише самою кистю здвигнув він, зробивши рух такий легкий і м’який, що просто-таки непомітний, – і шабля запоріжця пурхнула в повітря. Пан же Володийовський за комір його схопив і разом із конем помчав до своїх.

– Брати ріднії, спасайте! – волав полоненик.

Одначе чинити опір не чинив, знаючи, що, якби ворухнувся, й одразу був би посічений шаблею, так що він навіть і коня свого бив п’ятками, щоби скакав відповідно. І пан Володийовський мчав його, як вовк козу.

Забачивши таке, кинулися один на одного душ по п’ятнадцять із кожного боку – великій кількості на вузькій греблі було не поміститися. Так що сходилися противники поодинці. Воїн сплітався з воїном, кінь із конем, шабля з шаблею, і вервечка поєдинків цих являла собою захоплююче видовище, на яке обидва війська гляділи з величезною цікавістю, намагаючись угадати по ньому, що обіцяє їм фортуна. Ранкове сонце сяяло над поєдинщиками, а повітря було таке прозоре, що можна було розрізнити обличчя в обох шикуваннях. Здалеку все мало вигляд як такий собі турнір або ігрище. Часом хіба що з товкотнечі раптом вибігав кінь без вершника, іноді труп зривався з греблі в ясне скло води, й та розколювалася золотими іскрами, а потім розходилася хвилеподібними колами все далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх лицарів і ратному їх завзяттю. Кожний бажав своїм перемоги. Раптом Скшетуський сплеснув руками, так що дзвякнули нараменники, і вигукнув:

– Вершулл загинув! Із конем упав… Дивіться: він на білому тому сидів!

Та Вершулл не загинув, хоча дійсно упав разом із конем; перекинув його величезний Полуян, колишній козак князя Яреми, а зараз другий після Кривоноса воєначальник. Був це знаменитий поєдинщик, який ніколи забави цієї не пропускав. Такий могутній, що легко ламав по дві підкови зразу, в одиночному бою він здобув славу непереможного. Перекинувши Вершулла, він ударив на бравого офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розрубав його надвоє; решта, приголомшені, відсахнулись, і, забачивши це, пан Лонгинус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.

– Загинеш! – крикнув Полуян зухвалому чоловікові.

– Що поробиш! – відповів Підбийп’ятка, замахуючись.

Та ба, при ньому не було Зірвиглавця, бо, призначивши його для вельми великих подвигів, він не хотів користуватися мечем у поєдинках, і Зірвиглавець перебував у корогві при вірному збоєносці; з собою ж у пана Лонгина була тільки легка шабля-баторівка з блакитнуватим і позолоченим клинком. Перший її удар Полуян відбив, хоча зразу втямив, що має справу з неабияким бійцем, бо шабля в його руці просто задрижала; він відбив іще й другий удар, і третій, після чого або велику вправність противника у фехтуванні вгадав, або перед обома арміями страшною своєю силою похвастати захотів, або, припертий до краю греблі, під натиском величезної коняки пана Лонгина побоювався впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина в могутні обійми впоперек схопив.

І зчепилися вони, ніби два ведмеді, коли ті за ведмедицю під час тічки борються, обвились один навколо одного, як дві сосни, коли з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються й майже єдиний стовбур становлять.

Усі, затамувавши подих, мовчки спостерігали поєдинок цих борців, із котрих кожен за надзвичайного силача серед своїх вважався. А ті й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, тому що тривалий час перебували в нерухомості. Тільки обличчя їхні робилися червоними, тільки по жилах, які вискочили на їхніх лобах, по зігнутих, як луки, хребтах, за страшною цією нерухомістю вгадувалося нелюдське зусилля рук, які напружились у взаємному обхваті.

Ось уже обидва почали судорожно смикатися. Лице пана Лонгина поступово робилося все червонішим, а лице отамана все синішим. Минула ще хвилина. Хвилювання глядачів зростало. Раптом у тиші почувся глухий, здушений голос:

– Пусти…

– Ні… братушко!.. – відповів другий голос.

Іще хвилина, і от щось страшенно хруснуло, почувся стогін, який долинув ніби з-під землі, потік чорної крові хлюпнув із уст Полуяна, і голова його відкинулася на плече. Тоді пан Лонгин витяг його з сідла і, перш ніж глядачі зрозуміли, що сталося, перекинув поперек свого, після чого риссю рушив до своїх.

– Vivat! – крикнули вишневчани.

– На погибель! – відповіли запоріжці.

І ні щоб збентежитися поразкою свого вождя – вони ще запекліше вдарили на противника. Закипіла безладна сутичка, що через брак місця робилася все більш несамовитою. І, незважаючи на всю відвагу свою, здригнулися б козаки перед більшою фехтувальною спритністю противника, коли б із Кривоносового табору не заграли несподівано сурми, що закликали поєдинщиків одійти.

131