Вогнем і мечем - Страница 142

142

Почувши це, князь ніби від сну пробудився. Властива йому доброта освітила похмуре до цього лице, і, притиснувши Скшетуського до грудей, він сказав:

– Кінець, значить, стражданням вашим. Їдьте, їдьте! Нехай благословить вас Бог! Сам би я хотів бути на вашому весіллі, бо і в князівни як у дочки Василя Курцевича, і у вас як у друга в боргу, та в нинішні часи мені навіть і думати не можна про поїздку. Коли ж відбути збираєтесь?

– Та хоч сьогодні, ваша княжа милість!

– Тоді – ліпше завтра. Самому їхати не слід. Я пошлю з вами триста Вершуллових татар, аби довезти її в безпеці. З ними найшвидше доїдете, а знадобляться вони вам, оскільки ватаги вольниці повсюди нишпорять. Дам я вам і листа до пана Енджея Потоцького, та поки напишу, поки прийдуть татари, поки ви, нарешті, вирушите, вечір на ранок обернеться.

– Як ваша княжа милість накаже. Ще смію прохати, щоби Володийовський і Підбийп’ятка зі мною поїхали теж.

– Хай і так. Приходьте завтра під благословення і попрощатися. Хочеться мені й вашій князівні який-небудь подарунок послати. Благородна це кров. Нехай же вам щастить, бо достойні одне одного.

Лицар уже був ниць і обіймав коліна улюбленого воєначальника, що повторював:

– Дай Бог вам щастя! Дай Бог вам щастя! Приходьте ж завтра!

Одначе лицар із колін не вставав і не йшов, ніби збираючись прохати ще про щось. Нарешті він вигукнув:

– Ваша княжа милість!..

– Ну, що у вас іще?

– Ваша княжа милість, простіть мою зухвалість, але… серце в мене розривається… І тільки від прикрості цієї великої запитати вас одважуюся: що з вашою княжою милістю? Чи турботи пригнічують, чи хворість яка?

Князь поклав йому руку на голову.

– Вам цього знати не слід! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходьте ж завтра!

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов на його квартиру старий Зацвілиховський, а з ним – невеличкий пан Володийовський, пан Лонгинус Підбийп’ятка й пан Заглоба. Всі зібралися за столом, і зразу ж показався Редзян, несучи келихи та барильце.

– Во ім’я Отця і Сина! – закричав пан Заглоба. – Що я бачу? Отрок вашої милості воскреснув!

Редзян підійшов і коліна йому обняв.

– Не воскреснув я, та й не вмер вашій милості завдяки.

А пан Скшетуський додав:

– І до Богуна потім на службу перекинувся.

– Значить, завелась у нього в пеклі протекція, – сказав пан Заглоба, а потому, звернувшись до Редзяна, мовив: – Навряд чи ти на службі тій багато задоволення отримав, на ж тобі таляр для втіхи.

– Уклінно дякую вашій милості, – мовив Редзян.

– Він! – вигукнув пан Скшетуський. – Та це ж крутій рідкісний! Він же в козаків здобич скуповував, а що в нього є, того б ми удвох з вашою милістю купити не змогли, навіть якби ви, пане, усі свої маєтки в Турцех продали.

– Он воно що! – сказав пан Заглоба. – Володій же собі моїм таляром і рости, миле деревце, бо якщо не для панської муки, то хоча б для шибениці знадобишся. На вигляд він хлопець путящий. – Тут пан Заглоба ухопив Редзянове вухо і, легенько смикаючи за нього, продовжував: – Люблю крутіїв, а тому передрікаю, що вийде з тебе людина, якщо тварюкою не станеш. А як тебе там твій пан, Богун, згадує, га?

Редзян посміхнувся, бо його втішили і слова, і ласка, а потому сказав:

– О ваша милість, а вже як вашу милість він згадує, так просто іскри зубами викрешує.

– Іди ти до дідька! – раптом розгнівавшись, вигукнув Заглоба. – Будеш іще тут усякі дурниці верзти!

Редзян вийшов, а за столом зав’язалася бесіда про завтрашню подорож та про невимовне щастя, котре очікує пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій панові Заглобі, і той зразу ж почав зачіпати пана Скшетуського і стосовно хрестин натякати, а то й про палкі почуття пана Енджея Потоцького до князівни розповідати. Пан Лонгинус зітхав. Усі попивали мед і перебували у приємному настрої. Та ось нарешті мову повели про воєнну ситуацію та про князя. Скшетуський, якого близько двох тижнів не було в таборі, запитував:

– Скажіть же мені, що сталося з нашим князем? Адже це просто інша людина. Я зрозуміти нічого не можу. Господь послав йому вікторію за вікторією, а що його регіментарством обійшли, велике діло! Зараз же все військо до нього плавом пливе, так що князь без будь-чиєї там милості гетьманом стане і Хмельницького розгромить… А він, по всьому видно, чимось мучиться й мучиться.

– Чи не подагра в нього, бува? – припустив пан Заглоба. – Приміром, у мене як сикне часом у великому пальці, так я днів на три в меланхолію впадаю.

– А я вам, братушки мої, ось що скажу, – зауважив, похитуючи головою, пан Підбийп’ятка. – Я цього, звичайно, від отця Муховецького сам не чув, але казали, буцімто він комусь, мовляв, розповідав, чого князь місця собі не знаходить… Я, звичайно, нічого не говорю – князь пан милостивий, добрий і войовник великий… Що ж мені судити його… Але нібито ось отець Муховецький… Та хіба ж я знаю… Або ось іще…

– Ну, гляньте, ваші милості на литвина-ботвину цього! – закричав пан Заглоба. – Ну як же не потішатися над ним, якщо він двох слів по-людськи сказати не може! Ну що ж ви, добродію, повідомити хотіли? Кружляєте, кружляєте, мов заєць біля ковбані, а путнього від вас не доб’єшся.

– Що ж ви, ваша милість, чули? – запитав пан Ян. – Ет! Якщо вже… Значить, буцім… Кажуть, що князь крові багато пролив. Великий він вождь, але міри, мовляв, коли мститься, не знає…

– І зараз, начебто воно, все червоним бачить: удень – усе червоно, вночі – червоно, мовби його червона хмара огорнула…

– Не меліть, добродію, дурниць! – гнівно гаркнув старий Зацвілиховський. – Бабські це плітки! Не було голоті ліпшого володаря в мирні часи! А що до заколотників поблажливості не знає, так що з того? Це доблесть, а не гріх. Які це муки, які покарання є надмірними тим, хто вітчизну в крові втопив, хто татарам власний народ у рабство віддає, Бога забувши, плюндруючи величність, вітчизну, благоустановлення? Де ви ще, добродію, знайдете потвор отаких? Де ще знали такі звірства, що їх вчиняли вони над жінками й дітьми недорослими? Де ще видано такі злочини страхітливі? І за це паля і шибениця надмірні? Тьху! У вас, добродію, рука залізна, та серце дівоче. Бачив я, як ви кректали, коли Полуяна припікали, та ще ремствували, що даремно, мовляв, його на місці не порішили. Та князь – не баба, він знає, як милувати і як карати. Навіщо ж ви, добродію, теревені тут правите?

142