Вогнем і мечем - Страница 143

К оглавлению

143

– Та я ж, батьку мій, казав же, що достеменно не знаю, – виправдовувався пан Лонгинус.

Одначе старий довго ще сопів і, рукою біле своє волосся пригладжуючи, бурчав:

– Червоно! Гм! Червоно. Це щось нове! У голові в того, хто таке вигадав, зелено, а не червоно!

Запанувала тиша, і тільки з вулиці долинав галас шляхти, що розважалася.

Першим подав голос невеличкий Володийовський:

– А ви як, отче, вважаєте? Що могло приключитися князеві нашому?

– Гм! – сказав старий. – Я в нього не сповідник, отож не знаю. Над чимось він розмірковує, через щось мучить себе. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А чим душа добріша, тим мука страшніша…

І старий лицар не помилився, бо у хвилину цю на своїй квартирі князь, вождь і переможець, лежав у праху перед розп’яттям і вів одну з найважчих битв свого життя.

Вартові на збаразьких мурах оповістили північ, а Ярема все ще продовжував розмовляти з Богом і з власною великою душею. Розум, совість, любов до вітчизни, гордість, відчуття своєї могутності й великих призначень боролися в грудях його й вели між собою уперту битву, від якої розривалися груди, розколювалася голова й біль роздирав усе тіло. Адже ось воно – всупереч примасу, канцлеру, сенату, регіментаріям, усупереч, зрештою, уряду йшли до звитяжця сього кварцяне військо, шляхта, різні помісні корогви – словом, уся Річ Посполита віддавалася в його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генію й устами кращих синів своїх благала: «Порятуй, бо ти один порятувати можеш!» Іще місяць, іще два, і під Збаражем збереться сто тисяч воїнів, готових на смертельний бій із страховиськом громадянської війни. І картини майбутнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали виникати перед очима князя. Ті, хто його ошукати й принизити хотіли, здригнуться, а він залучить оці залізні лицарські когорти й поведе їх у степи українські до таких бенкетів, до таких тріумфів, яких іще не знала історія. Й відчуває в собі князь силу відповідну, за плечима його, ніби у святого Михаїла-архангела, розкриваються крила, і перетворюється він одразу на такого собі велетня, котрого ні весь Збараж, ні ціла Русь осягнути розумом неспроможні. Боже мій! Він знищить Хмельницького! Він бунт розтопче! Він спокій вітчизні поверне! Зрить він широкі луги, силу-силенну воїнства, чує гуркіт гармат… Битва! Битва! Перемога нечувана, небачена! Трупів не злічити, прапорів, які вкрили степ окривавлений, не злічити, а він топче стопою тіло Хмельницького, і фанфари сурмлять перемогу, а голос їх лунає від моря й до моря… Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а навколо голови його сяє червоне світіння. «Христе! Христе! – волає він. – Ти знаєш! Ти бачиш, що я можу це зробити! Звели ж, скажи, накажи!»

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли. «Во славу ж твою, – волає князь. – Non mihi, non mihi, sed nomini Tuo da gloria! Во славу віри і церкви, во славу всього християнства! О Христе! Христе!» І новий образ постає перед очима героя. Не перемогою над Хмельницьким завершиться стезя ця. Князь, поглинувши заколот, плоттю його ще більше утучниться, силами його звелетениться, легіони козаків до легіонів шляхти приєднає й піде далі: на Крим ударить, мерзенного дракона у власному його лігвищі знищить і там утвердить хрест, де дотепер дзвони ніколи-ніколи віруючих до молитви не скликали.

Або ж у ті піде сторони, котрі одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими витоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до крайніх рубежів землі простре…

Але де ж межа поривання цього? Де межа слави, сили, могутності? Хіба є вона?…

До замкової кімнати ллється ясне світло місяця, одначе годинник відбиває пізній час і вже горлають півні. Незабаром настане день, та чи буде цей день, у котрім поряд із сонцем небесним нове сонце на землі засяє?

…

Так! Отроком був би князь, не мужем, коли б не здійснив цього, коли б із якихось причин одступив перед покликами такого призначення. І відчуває він мовби заспокоєння якесь, подароване йому, напевно, Христом милостивим, – воздамо ж хвалу за це Господу! Князь уже мислить спокійніше, чіткіше й очима душі своєї стан вітчизни і всіх справ ясніш осягає розумом. Політика канцлера і цих вельмож із Варшави, так само як і воєводи брацлавського, кепською є і для вітчизни згубною. Спершу слід розтоптати Запоріжжя, ріки крові з нього виточити, зламати його, зруйнувати, зім’яти, знищити і тоді аж тільки вважати все переможеним, покласти край усяким зловживанням, усяким утискам, установити порядок, спокій; маючи можливість добити, повернути до життя – ось він, шлях, єдино достойний великої цієї та блискучої Речі Посполитої. Раніше, мабуть, колись і можливо було обрати інший, тепер же – ні! До чого приведуть переговори, коли віч-на-віч стоять озброєні тьми? А хоча б і укладено було угоду – яку може вона мати силу?! Ні! Ні! Це пуста мрія, міраж, це війна, котра на цілі століття розтягнеться, це море сліз і крові на майбутнє!.. Нехай же тримаються тієї єдиної стезі, тієї великої, достойної, могутньої, – він же нічого більше не буде ні бажати, ні вимагати. Сяде у своїх Лубнах і житиме тихо, доки дзвінкі сурми Градивуса знову прикличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас або регіментарії? Хто, крім нього, цю ідею велику розуміє? Хто може її в справу втілити? Якщо такий знайдеться – тоді хай і так!.. Але ж де ця людина? За ким сила? За князем, і ні за ким іншим! До нього йде шляхта, до нього збирається військо, в руці його меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли король на престолі, а паче того коли трон порожній, керує воля народу. Вона – suprema lex! А заявляє вона про себе не тільки на сеймах, не тільки через депутатів, сенат і канцлерів, не тільки через писані закони та маніфести, але найміцніше, найвагоміше, найчіткіше – безпосередніми справами. Хто править? Лицарський стан. І він, цей лицарський стан, збирається у Збаражі й говорить йому: «Ти – вождь наш». Вся Річ Посполита, без будь-яких там виборів, усім перебігом подій, владу йому вручає, повторюючи: «Ти – вождь наш». І йому слід відступитись? Якої ж іще потрібно йому номінації? Від кого може він її очікувати? Чи не від тих, хто Річ Посполиту погубити, а його принизити намагаються?

143