Вогнем і мечем - Страница 144


К оглавлению

144

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьмани перетворилися на ясир, коли гинуло військо, коли шляхта ховалася по замках, а козак утвердив стопу на горлі Речі Посполитої, тільки він зіпхнув стопу цю і підвів із праху непритомну голову матері цієї, пожертвував заради неї всім: життям, майном; од ганьби врятував, од смерті – він, переможець?!

У кого тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона більше по праву, нехай у того в руках і зосередиться. Він охоче зречеться тягаря цього, охоче Господу й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо ось же він змучений дуже й сили втратив, а все одно знає: ні пам’ять про нього, ні могила його забутими не будуть.

Але якщо нікого підходящого немає, значить, він двічі й тричі не муж, але отрок, оскільки від влади цієї, од цієї світосяйної стезі, від прекрасного цього, нечуваного майбутнього, в якім для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має намір відректися.

В ім’я чого?

Князь ізнову гордо підвів голову, і палаючий погляд його звернувся до Христа, але Христос голову свою на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли…

В ім’я чого? Герой скроні розпалені пальцями стиснув… Здається, ось вона і є відповідь. Що означають голоси ці, котрі серед золотих і райдужних видінь слави, серед грому прийдешніх перемог, серед передчуттів величі та могутності так невідступно волають до нього: «О, стій, нещасний!» Що означає тривога ця, котра безстрашні груди його здриганням неспокою якогось охоплює? Що означає – тоді, як він найяснішим і найпереконливішим чином доводить собі, що зобов’язаний узяти владу, – чийсь шепіт, у безоднях совісті його чутний: «Тішиш себе! Гордість спонукає тебе, сатана гордині царства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба відбувається в душі князя, знову охоплює його стихія тривоги, непевності та сумніву.

Що робить шляхта, котра до нього, а не до регіментаріїв поспішає? Зневажає закон. Що робить армія? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, воїн, мусить очолити беззаконня? Мусить прикрити його своїм іменем? Мусить зробитися прикладом безкарності, сваволі, неповаги до законів, а все задля того лиш, аби владу на два місяці раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде посаджено на трон, влада ця й так його не обмине? Невже мусить він подавати такий жахливий приклад прийдешнім століттям? Що ж тоді буде? Сьогодні так вчинив Вишневецький, завтра – Конєцпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен без оглядання на закон і слухняність, власній амбіції лише догоджаючи, діяти почне, якщо діти підуть стежкою батьків і дідів, яке майбуття очікує сей край нещасний? Черв сваволі, безвладдя, користолюбства й без того вже сточив стовбур Речі Посполитої. Порохня сиплеться під сокирою усобиці громадянської, засохлі сучки падають. Що ж буде, коли ті, хто древо це має оберігати – як зіницю ока, – самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!

Хмельницький теж суспільним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що проти закону та влади повстає.

Здригання проходить по всьому тілу князя. Він заломив руки: «Чи то ж судилося мені бути другим Хмельницьким, Христе Боже?!»

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли.

Князь продовжував терзатись. Якщо він захопить владу, а канцлер, сенат і регіментарії оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна усобиця? А якщо на те пішло, хіба ж Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже звалювалися на неї куди страшніші напасті, адже, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на полки Ягеллові, коли під Хотином пів-Азії вийшло на побоїще, загибель куди неминучішою здавалась, а де вони, ці нищівні полчища? Ні! Річ Посполита війни не страшиться, і не війни її погублять. Але чого ж при таких перемогах, при такій силі прихованій, такій славі вона, що розгромила хрестоносців і турків, такою слабкою нині та безпомічною зробилася, що перед якимось козаком зігнула коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються над нею народи, що до голосу її ніхто не прислухається, гніву значення не надає, а тільки погибель її передбачають?

О! Це ж пихатість і амбіція магнатів, це ж самоправство, це сваволя тому причиною. Найнебезпечніший ворог – не Хмельницький, а внутрішній безлад, а сваволя шляхти, а нечисленність і розхлябаність війська, горлодерство сеймів, чвари, розбрат, плутанина, незграбність, користолюбство і непослух, непослух насамперед! Дерево гниє і трухлявіє з серцевини. Минає небагато часу, і перша буря валить його, та злочинним є той, хто до цього руку прикладе, проклятим є, хто приклад подасть, проклятим є він і діти його до десятого коліна!

Іди ж собі, переможцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою та Старокостянтиновом, іди ж, князю-воєводо, віднімай владу в регіментаріїв, розтопчи закон і повагу до можновладців, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро власної матері.

Страх, відчай і безумство спотворили обличчя князя… Він страшно крикнув і, вчепившись у власне волосся, упав у прах перед Христом.

І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу, а з грудей його виривався глухий голос:

– Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного!..

Рум’яна зоря вже зійшла на небеса, а скоро й золоте сонце освітило залу. У карнизних нішах здійняли галас горобці та ластівки. Князь підвівся з підлоги й вирушив будити слугу свого, Желенського, що спав за дверима.

144